Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

Щоб розвантажити в’язниці Західної України, Л. Берія 3 жовтня видав наказ військовополонених солдатів — українців, білорусів та інших національностей, що були мешканцями Тернопільського, Станіславівського, Львівського і Луцького воєводств, звільнити та розпустити по домівках. Військовополонених солдатів — вихідців з окупованої німцями частини Польщі, було наказано й надалі відправляти до Ковельського і Путивльського таборів до особливих вказівок. Військовополонених генералів, офіцерів, великих військових і державних чиновників слід було відправити до Старобельського табору Ворошиловградської області, а колишніх розвідників, контррозвідників, жандармів і поліцейських — до Осташківського табору Калінінської області[257].

Отже, долею навіть військовополонених розпоряджалося не командування Робітничо-селянської Червоної армії (РСЧА), а керівництво НКВС[258]. Що вже казати про заарештованих, які не мали офіційного статусу військовополонених. Лише у Львові було взято на облік, а потім, за висловом І. Сєрова, «евакуйовано до таборів» 4312 офіцерів резерву і 384 офіцери кадрового складу колишньої польської армії, зосібна колишніх співробітників польської діфензиви[259].

Вивчення механізму роботи польської розвідки, а також досвід і знання заарештованих працівників польських пляцувок 2-го Відділу (розвідки і контррозвідки) Генштабу Війська Польського були використані НКВС у боротьбі з антирадянськими підпільними організаціями, що вже існували і продовжували утворюватися. По лінії 2-го Відділу НКВС завело чимало агентурних розробок.

У спецповідомленнях І. Сєрова називаються десятки агентурних справ, за якими були заарештовані українські і польські підпільні діячі. Так, у справі «Павутина» заарештували осіб, що мали завдання від генерала Янушайтіса створити в польських гімназіях № 1, № 9, № 10 м. Львова бойові групи. У справі «Блок» заарештували 22 особи, серед яких були й активні діячі ОУН і УНДО. Було також викрито польську антирадянську організацію під назвою «СПО» у Львівському університеті, до складу якої входили професори і студенти[260].

У січні 1940 р. на кордоні, під час повернення до Парижа, був заарештований майор у запасі Тадеуш Стровський («Тужима»). Після допиту майора співробітники НКВС з’ясували, що той є емісаром Головного коменданта польської загальнодержавної підпільної організації СЗБ генерала К. Соснковського («Годзємби»). На радянську територію, як повідомив майор Т. Стровський, він прибув у другій половині грудня з тим, щоб зустрітися з керівниками місцевого підпілля (з генералами М. Янушайтісом або М. Борутою-Спеховичем, можливо, з генералом В. Андерсом) і передати їм урядову інструкцію від 4 грудня 1939 р. про створення СЗБ на землях, що відійшли до СРСР[261].

У травні 1940 р. майора було перевезено до Москви, а в червні 1941 р. — засуджено Військовим трибуналом до розстрілу. Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 12 серпня 1941 р. Т. Стровський був амністований. З огляду на те що майор Стровський як емісар Головного коменданта СЗБ був одним з перших, хто потрапив до НКВС, є всі підстави вважати, що саме від нього Київ і Москва вперше дізналися про існуюче на західноукраїнських землях організоване підпілля, кероване польською емігрантською владою в Парижі[262].

У січні 1940 р. в районі Чортківської прикордонної застави під час нелегального переходу румунсько-радянського кордону були затримані ще два польські офіцери — кур’єри з Парижа капітан Юзеф Жимєрський («Піотр») та підпоручник Станіслав Жимєрський («Павел»). «Павел» був відправлений з вищезгадуваною урядовою інструкцією до Варшави, а «Піотр» — до Львова. Під час допиту офіцерів співробітники НКВС дізналися про шифр, яким мали вестися і велися всі радіопередачі між польським емігрантським урядом і підпіллям Варшави та Львова[263].

Наскільки відомо, польські підпільники користувалися цим шифром аж до травня 1940 р., поки на конференції у Бєлграді, що відбулася за участю представників польського емігрантського уряду, комендантів баз зв’язку з окупованою країною в Будапешті і Бухаресті, а також членів підпілля з Варшави та Львова, не було остаточно з’ясовано, що шифр не є таємницею для радянських спецслужб[264].

Тим часом умови підпільної діяльності у Східній Галичині та на Волині значно погіршилися. Унаслідок перших двох масових депортацій населення у лютому і квітні 1940 р. із західних областей України була значно підірвана матеріальна база, на якій мала розгортатися діяльність підпілля. З цих територій вивезли майже всі родини військових та цивільних осадників, польської обслуги лісів, землевласників, працівників поліції тощо.

До того ж ситуація, скажімо, в польському підпіллі ускладнювалася тим, що з самого початку свого існування СЗБ на радянській території був розколотий на дві організації. Організація СЗБ-1 на чолі з полковником Владиславом Жебровським («Жуком») керувалася з Парижа, тоді як організація СЗБ-2 на чолі з підполковником Яном Соколовським («Тшаскою»), а пізніше на чолі з майором Зигмунтом Добровольським («Феліксом», «Зигмунтом») — з Варшави, і це, безумовно, призводило до неузгодженості в діях польських конспіраторів. Відомо, що полковник