Читати книгу - "Королівська дорога"

«падіння»? Його очі блищали під повіками, мов два леза. На одну повіку сів москіт, але ворухнутися Перкен уже не міг. Клод підмостив під його голову брезент і, щоб захистити від сонця, натягнув шолом на чоло.

Перкен знову бачив, як сп’яну він упав у річку і, борсаючись у воді, горланив пісню. Тепер довкола нього панувала смерть, яка, мов марево, простяглась аж до самого небосхилу. Він ніколи і ні в чому не бачив сенсу життя, навіть у цьому звеличенні, на яке прирікало його пекельне сонце. Просто на землі були люди зі своїми пристрастями, зі своїм болем, зі своїм існуванням — мов комахи під листям, мов юрба під покровом смерті. Його пройняла величезна радість, яка, плинучи жилами, стугоніла в руках, скронях і серці; та радість тавром лягала на всесвітнє безумство, що губилось у сонячному промінні. І все-таки люди ніколи не вмирали — просто вони пропливали, як хмари, які щойно розтанули в небі, як джунглі, як храми. Лише він один помре, мов вирвана з корінням істота.

Його рука знову ожила. Вона була непорушна, але Перкен відчував плюскіт крові, який зливався з плюскотом річки. Спогади, притримувані судомно стиснутими пальцями руки, теж чатували на нього. Порух пальців і навала спогадів свідчили про кінець. В передсмертній агонії вони впадуть на нього — густі, мов дим, який долинав разом із віддаленим гуркотінням тамтамів і гавкотом собак. Перкен стиснув зуби, сп’янілий від утечі од власного тіла й від цього розпеченого неба, яке викрадало його, мов беззахисну тварину. Жахливий біль, ніби хтось відривав шмат тіла, пройняв його від коліна до голови. На нього очікував готовий завалитися і глибоко запасти підземний хід… Він так міцно прикусив язик, що аж пішла кров…

Клод бачив, як між зубами проступила сукровиця, проте страждання оберігало його товариша від смерті. Якщо він страждає, значить — живий. Раптом Клод уявив себе на місці Перкена. Він би так ніколи не чіплявся за життя, якого не любив. Цівка крові текла по бороді, нагадуючи недавній слід на черепі буйвола. Клодові нічого не залишалось, як дивитись на його червоні вуста і чекати.

«Якщо я не помиляюсь, зараз я повинен умерти, — подумав Перкен. Все життя було навкруг нього — жахливе, сповнене страждань, схоже на стієнгів навколо хижі… Люди, мабуть, не пригадують…» Він стежив за своєю рукою і водночас бачив своє минуле. Незважаючи на волю й біль, Перкен знову бачив, як він кидає свій кольт і в навскісному промінні згасаючого сонця йде до стієнгів. Але це ще не було доказом його смерті — йшлося про зовсім іншу людину, про її попереднє життя. Якщо він добереться до себе, то як йому боротися з тими вибухами, що, незважаючи на лихоманку, тяжко відлунюють у його тілі? Перкен знову страждав, бо знав: він ніколи не добереться до себе. Це було так само певно, як солоний присмак власної крові — од болю він подряпав шкіру на бороді. Страждання збудило його. Проте, посилюючись, воно перетворило його на божевільного, перетворило на жінку, яка народжує і кричить, — щоб швидше минав час. Світ наплодить нових людей… Він сподівався зустріти свою молодість, але бачив лише людей, яких уже не було. Здавалося, смерть скликає померлих… «Хоч би мене не поховали живим! — майнула думка. Проте рука була на місці, а за нею — спогади, схожі на очі тубільців у темряві. — Ні, живим мене не поховають».

«Зовсім несподівано обличчя перестало бути живим», — подумав Клод. Плечі його поникли, а неспокій видавався таким же незмінним, як і небо, що простяглося над тужливим завиванням собак, яке губилося серед запаморочливої тиші. Перебуваючи віч-на-віч з марністю людського бутгя, мовчазний хворий уособлював своєю смертю невблаганне звинувачення навколишнього світу. Могутніша за джунглі та небо смерть схопила обличчя Перкена й силоміць повернула його просто до одвічної його боротьби. «Скільки ще людей не спить у цю мить біля таких же хворих тіл?» Майже всі ці тіла — чи то в Європі, чи то в Азії, — теж були сповнені марністю свого життя і ненависті до тих, хто прокинеться вранці, тішилися божествами. Ах! Він існував, аби мати змогу — навіть ціною вічних мук — скиглити, мов ті собаки (ніяка божественна думка, ніяка майбутня винагорода — ніщо не могло виправдати те, що людина перестає існувати, аби позбутися марного скиглення серед абсолютної тиші дня, позбутися цих заплющених очей, цих закривавлених зубів, які далі терзали плоть!.. Позбутися цієї спустошеної голови, цієї жахливої поразки! Вуста Перкена розтулилися:

— Смерті… нема… є лише… Я…

Зведений судомою палець уп’явся в стегно.

— …Я… ПОМИРАЮ…

Клод з відразою пригадав фразу зі свого дитинства:

«Боже, будь присутній при нашій смерті…» Якщо не словами, то руками й очима висловити розпачливе братерство, яке раптом заполонило його душу! Він обняв товариша за плечі.

Перкен дивився на цього дивного свідка, мов на істоту з іншого світу.

ПРИМІТКИ

Бангкок — столиця Таїланду — «Місто Ангелів» або «Венеція Сходу». Повна назва цього міста складається з 10 слів по 15–20 букв у кожному. Банкок — це скарбниця країни, її культурний, діловий, історичний і духовний центр. Це величезний мегаполіс з населенням близько 10 млн жителів, де можна спостерігати захоплююче дух змішання минулого — найдавніші храмові комплекси і велорикші — із сьогоденням — хмарочоси зі скла і бетону й автомобільні пробки. «Венецією Сходу» Бангкок називають через безліч каналів, що використовуються для пересування городян і туристів під час прогулянок на своєрідних човнах.

Лаос (Лаоська Народно-Демократична Республіка) — держава в Південно-Східній Азії. Лаос граничить на лівночі з Китаєм, на сході — з В’єтнамом, на півдні — з Камбоджею, на заході з Таїландом, на північному заході — з Мьянмою. Державний кордон проходить в основному по гребенях гір, а значна ділянка границі з Таїландом — по річці Меконг. Країна не має виходу до моря. Площа — 236, 8 тис. км2. Населення — близько