Читати книгу - "Янголятко в кутих черевиках. Книга перша"

Вони чекали на мене. Вони покликали міліціонерів, щоб було кому помститися, коли я вб’ю їх. Так, адже Крихітка — вбивця, а в наказі міліціонера немає слова «живою».

— Охорона у в’язниці така жорстока…

— Її набирають із тих, хто охороняє безумців? Отже, там у мене будуть друзі.

— Там у тебе не буде друзів, — сказав Вітчим і вийшов з останніх дверей.

— І ти тут. Я рада.

Я чула, як кримінальна міліція піднімається до нас.

— Знаєш, татусю, — я закинула руку за спину і вбила Мисливця Раз. — Мені так бракувало тебе.

— Нарешті, — сказав мені Вітчим. — Я так довго чекав цих слів.

Ми дивилися одне одному у вічі. Навіть тоді, коли я вбила Мисливця Два.

— У списку стало на рядок менше.

— Але список такий великий.

— Посміхнися, — попросила я Вітчима.

І він посміхнувся до мене.

— Обійми мене і скажи, що ти всім прощаєш.

— Я прощаю тобі, доню.

— Файно, — сказала я і натисла на курок.

— Ба-бах!

І замазаний моєю кров’ю, він одсахнувся, даючи моєму тілу впасти.

— Вона вбила себе, — сказав він міліціонерам.

Але що для них була моя смерть? Повернутися до свого Палацу Законів і відрапортувати:

— Ми шукали вбивцю Крихітку і бачили її труп.

Мій Вітчим витре носок туфлі об мій рукав.

А потім прийдуть патлаті гробарі. Почнуть із важких мисливців, а Крихітку винесуть останньою.

Їхній візок поїде містом до нової стрілянини. І я лежатиму нагорі, гризтиму травинку та дивитимусь у чорне небо.

— То як, Крихітко?

— Ніяк. Умирати набагато легше, аніж жити.

— Дай мені руку. — попрошу я.

І, зіпершись на його тонкі пальці, ковзну донизу.

— Ходімо з нами.

— Ходімо.

За візком, який тягне сліпий сивий байк. До цвинтаря Асфальтових Полів.

Подивитися, як вони закопають останніх Мисливців Раз. Покласти на могилу білі квіти. І до-зволити собі всміхнутися тільки тоді, коли цвинтар залишиться позаду.

— Підеш із нами?

— Піду.

Добрі Люди Любові. В одязі, гаптованому бісером. З бісерними браслетами на руках. З голубиними лапками біля серця.

Гарно завершувати день серед тих, котрі дарують любов.

— Вона зостанеться з нами!

Вони визнали — я маю стільки любові, що зможу залишитися в них назавжди.

Місто Терору не прийняло їх.

— Та ні, — сказало воно. — Яка там до біса любов?

— Світла й велика, — сказали Люди Любові.

— Ні, — сказало Місто Терору. — Я не зможу впустити вас. Уже першої ночі весь бісер буде зірвано з вашої одежі.

— Та впусти їх, — посміхнулося Селище Далеких Пагорбів, спершись на плече Міста.

— Ти поспішаєш прикрасити свої байки їхнім бісером?

— Ні, — сказало Селище. — Я просто вірю в любов.

— Гаразд, — сказало Місто. — Я зроблю так, що вас не займатимуть.

І воно зробило.

Хто вб’є тих, які потім поховають його?

Хто вб’є тих, які зцілили третину воїнів міста й не побоялися стати ворогом кожного третього міського мешканця?

Хто полізе величезною драбиною, привареною до вертикальної стіни.

— Нам сюди.

— Драбиною?

Драбиною, що притулилася до вертикальної стіни.

Згода захиталася пасмочком волосся на обличчі.

— Сходи до неба?

Заперечливо закинуте назад волосся:

— Ні.

— І навіть не сходи до раю?