Читати книгу - "Історія без міфів. Бесіди з історії української державності"

листах до іноземних повелителів Хмельницький використовував титули, прийняті при європейських дворах: “верховний правитель”, “володар”, а відповідно в листах іноземців до нього вживалися титули: “государ”, “верховний владця”, “гетьман з божої милості”.

Іван Виговський, один зі сподвижників Хмельницького і його генеральний писар, так пояснював московським послам верховенство гетьмана Хмельницького в Україні: “Як цар у своїй землі, так гетьман у своєму краї — князь, або король”. Таким чином, ще за життя Хмельницького його держава була визнаною у світі. Та московський уряд усе ж дивився на Україну як на свою новопридбану провінцію.

Справа полягала в тому, що далеко не вся Україна після Московсько–Переяславської угоди склала присягу на вірність московському самодержцю. Не присягнули полки: Кропив’янський, Полтавський, Гадяцький, Брацлавський. Не присягнула московському цареві й частина сподвижників Хмельницького, такі як Іван Богун, Іван Сірко, Йосип Глух, Філон Джалалій та ін. Не присягнуло й українське духовенство на чолі з митрополитом Косовим. Киян, як і переяславців, насильно гнали до церков для прийняття присяги. Коли до Києва прибуло три тисячі московських стрільців, московський воєвода розпочав будувати для себе біля Софійського собору фортецю, незважаючи на протести митрополита. Воєвода ж став погрожувати і митрополиту, і киянам розправою, забрав ключі від міста, тримав їх у себе — тобто поводився як завойовник у колонії. Проте всі в Україні добре знали, що Московсько–Переяславська угода не позбавила Україну її державного статусу, що вона зафіксувала союз України з Московією на добровільних засадах, оскільки Україна звільнялась від підлеглості Польщі. І навіть пізніше видатний український гетьман Пилип Орлик, укладаючи конституційний проект гетьманської України в 1710 р., наголошував у передмові до проекту, що гетьман Богдан Хмельницький “… цілком добровільно віддав і себе, і народ царству Московському, сподіваючись на те, що вони… дотримуватимуться своїх зобов’язань… скріплених присягою, і… збереже Військо Запорозьке і вільний народ руський… при непорушних правах законів та вольностей”.

У російській та українській історіографії чимало зібралося літератури, де так чи інакше оцінюється отой Переяславсько–Московський договір на основі Березневих статей 1654 року. У ній подаються різні оцінки цього документа. Одні вважали, що це була унія України і Московії, інші висловлювали думку, що це був своєрідний васалітет, що Україна визнавалася васально залежною від Москви державою. Деякі історики вважали, що цей договір встановлював лише протекторат Росії над Україною. Так вважали, до речі, М. Грушевський, Д. Дорошенко, А. Яковлів, І. Крип’якевич та інші. Цієї ж думки дотримуються В. Смолій та В. Степанков, уточнюючи, що цей протекторат мав форму своєрідної конфедерації у вигляді номінального васалітету.

Деякі історики вважали, що Богданова Переяславська угода — це був мілітарний союз двох держав. Цю тезу підтримували В. Липинський, О. Оглоблин, І. Борщак, почасти А. Яковлів. Цей союз, вважали вони, був спрямований проти Польщі, мав деякі риси протекторату, подібні угоди Хмельницький укладав і з Кримом, і з Туреччиною.

Між іншим, Григорій Орлик, син гетьмана у вигнанні Пилипа Орлика, уже після Мазепи писав: “Хмельницький прийняв опіку московського царя для краю і нації з усіма правами для вільної нації. Але перфидія московського царя була причиною, що негайно після смерті Хмельницького права козацької нації почали порушуватись москалями”.

Після смерті Хмельницького на передсмертне його бажання гетьманом був обраний менший син Богдана — юний Юрась Хмельницький. Його в народі ще називали Хмельниченком. Цей факт свідчив, що покійний великий гетьман вважав своє правління в Україні спадковим і жадав у такий спосіб закріпити верховну владу в своїй державі за своєю родиною — тобто в Україні мала встановитися династія гетьманів із роду Хмельницьких. Якби цій його думці вдалося закріпитися, в Українській державі встановилася би монархічна влада гетьманів, що з’єднала б історичним ланцюжком період історії з монархічним минулим українського народу в часи княжі — Київської та Галицької–Волинської держави.

Проте Юрко Хмельницький був нездатний самостійно гетьманувати через свою непідготовленість і хворобу. Та, певно, і козацька старшина не хотіла закріплення державної влади в руках якого б то не було самодержця. Бо кожен значний представник старшини волів бачити себе гетьманом України. Через короткий час Юрій зрікся гетьманської булави, і старшина обрала на його місце одного з найосвіченіших і найталановитіших сподвижників Богдана — Івана Виговського.

Це відбулося 26 серпня 1657 р. на козацькій раді, на яку прибули посли від Швеції, Польщі, Трансільванії, Волощини, Австрії, Туреччини, Криму. Деякі історики вважають, що Виговський був лише регентом молодого Юрія, та інші заперечують цю думку, доводячи, що він був повноправним гетьманом.

Іван Виговський гетьманував, проте, недовго (1657–1659). Він походив із заможної української шляхти Овруцького повіту Київського воєводства. Певний час керував справами Луцького земського суду, при польському комісарі був писарем. Під час битви на річці Жовті Води він був на боці поляків, потрапив у полон до татар, звідки його викупив Хмельницький. Іван Виговський як високоосвічена людина був при гетьмані Хмельницькому генеральним писарем. Коли ж його обрали на гетьманство, він розпочав утверджувати Україну серед європейських держав. Зокрема Виговський уклав союз зі Швецією, за яким вона визнала суверенну Україну і її право на землі аж до Вісли, де жив український народ. За цим договором до України від Литви відходили землі Берестейського і Новогрудського воєводств. Виговський знову встановив союз із Кримом і Туреччиною.

Та Польща домагалась повернення України, обіцяючи їй широку автономію. Зовнішньополітичні успіхи нового гетьмана дратували й московський уряд, який одразу використав козацьких старшин, що були невдоволені обранням Виговського. Насамперед виявляли опозицію гетьманові запорозькі козаки, які були ображені тим, що їх не запросили на козацьку раду, котра обирала гетьманом Виговського. Почали сипатись у Москву й доноси від кошового отамана Якова Барабаша та полтавського полковника Мартина Пушкаря, які самі були готові взяти гетьманську булаву. Вони звинувачували Виговського в польських симпатіях, у намірі продати Україну Польщі тощо.

Москва використовує цю ситуацію та вимагає скликання генеральної ради у Переяславі. Вона сподівалась, що на цій раді козаки провалять обрання гетьмана Виговського. До речі, на цю