Читати книгу - "Монети для патріарха"

поясом було не дуже зручно. Засунув за пояс пістоль. Розстебнув сумку з останніми гранатами, витяг звідтіля ж люльку, набив, запалив. У сумці ще залишалася нова праща та кілька камінчиків.

І лише тоді звернувся до Юнановичів, які намагалися йому щось пояснити.

— Говоріть чітко, повільно.

Старший, Ешу, намагаючись говорити повільно та чітко вимовляти слова, пояснив, наскільки це можливо, коли водночас гребеш.

— Це селище Дауд бен Абдаллах. Дуже поганий, хоча християнин.

Для Мусія не було дивиною, що християнин носить ім’я Абдаллах, — урешті-решт, воно значить «раб Божий».

А хлопці — беззбройні. Правило, за яким немусульмани не мають права носити зброю, тут виконується суворіше, аніж в Румелії.

Проте в Юнановичів є весла, а при зіткненні весла із шаблею відомо, що ламається…

«Везе мені на втікачів з війська».

І справді, четвірка, що виїхала на берег (точніше, вони зупинилися кроків за тридцять від води), дійсно складалася з дезертирів чи з решток чиєїсь розбитої дружини: троє коней, усі однієї масті — гніді, сідла явно з однієї майстерні. Як і щити.

Проте двоє коней — на одному їхав четвертий вершник, через сідло другого перекинута якась полонянка — різномасті і явно не військові. Рушниць три, причому одна ґнотова, тобто бій закінчиться раніше, аніж її вдасться привести у бойову готовність.

Сердюк упіймав себе на думці «бій закінчиться» і зрозумів — усі ознаки вказують на те, що без бою не обійдеться.

— Підпливайте сюди! — скомандував старшина над розбійниками, навівши рушницю на човен, і хлопці повернули.

Мусій скреготнув зубами: з такої рушниці — стара, причому і замолоду була дешева, з прямим прикладом, та ще й так, як цей бусурманин її тримає, — можна було хіба що у слона влучити. Але як пояснити це людям, які ніколи не воювали?

Тому він витяг з рота люльку й поклав її до сумки, поряд з гранатами.

— Ми піддані…

— Шайтану розповіси, чий ти підданий! Якщо хочете залишитися живими, віддавайте все, що у вас є, та он того гяура. — Розбійник указав на Дороша, який — і як Мусій недогледів! — зняв сорочку, а придбаний в афінській церкві хрестик залишив.

— Це мій раб! — Мусій навпомацки вдавив ґніт однієї з гранат у чашку люльки. Відчув легкий опік, але просякнута сіркою бавовна зайнялася.

— Ні, вже мій. — Розбійник розвернув рушницю на Пройдисвіта. Другий кінний стрілець теж зняв з плеча свою, ще старішу.

Ільченко метнув гранату — з цієї відстані він ризикував, — водночас зістрибуючи на берег.

Вибух гранати нікого не вбив, але перелякав коней, які просто сказилися, бо ніколи такого не чули.

З п’ятого коня впала полонянка, два постріли пропали даремно (одна куля проспівала біля скаліченого вуха, не більш аніж на палець убік, — але, як відомо, палець чи десять кроків — то вже неважливо, головне — убік).

Мусій посміхнувся.

Так, вони могли б атакувати його, але щонайменше один із них загинув би від пострілів, а можливо, й два.

А потім — маємо шаблю в руці!

І сердюк зовсім не здивувався, коли четвірка розвернулася й помчала геть.

Нічого іншого він і не чекав від тих, хто кинув у бою товаришів і напав на поселення християн, яким було заборонено мати зброю.

— Звільни жінку, — наказав Дорошеві, що вже стояв поряд, войовниче вимахуючи келепом.

«Ти диви, махає як ложкою. Будуть ще з нього люди».

Мусій сказав це українською і майже не здивувався, коли жінка заволала:

— Господи! Наші!

Пройдисвіт не знав крилатої фрази «Чи залишилися ще в Україні люди?», проте знав багато іншого. Причому, здебільшого підтверджене власним досвідом.

* * *

Олена була лише трохи молодшою за Мусія, та й красивою назвати її було важко. Хоча й не потворна. Жінка ніяк не могла оговтатися. Іще не маючи змоги звестися на ноги, в яких після грубої мотузки боляче відновлювався кровообіг, вона поповзла до ворожбита:

— Візьми мене з собою! Я хочу додому! Мій синок там! Синок! Андрійко!

— Це рабиня Даудова, — пояснив Ешу. — Якщо він довідається, то…

— Не довідається! Вони збиралися кудись далеко скакати. Мене прихопили, а не когось іншого, бо за викрадення вільної все ж покарати можуть, а за мене їм нічого не загрожувало!

Пройдисвіт пам’ятав ще з Єгипту, що християнам заборонено тримати рабів, проте в житті всяке буває.

Він дивився на жінку, а сам, як отой пророк, бачив своє майбутнє.

Хоча він ніколи не забуде ані лятавку, ані Мар’яну, вони зійдуться, і він звикне, пов’яже свою долю із жінкою, яка, скоріш за все, не може більше мати дітей.

Утім, один син у нього вже є. Он як вдало келеп тримає.

* * *

Патріарх Атанасій уважно роздивився текст на монетах. Він знав,