Читати книгу - "Подих диявола."

ось-ось обрушиться скеля. Швидкість, із якою проносилися повз них кам’яні стіни, стала помітно меншою. Ніяких сумнівів — вони зупинялися. Кінець подорожі вже близько.

Усі замовкли. Еліза, Шарлота й Оскар обмінялися переляканими поглядами. Гумбольдт і Лілієнкрон розгублено дивилися на стрімку поверхню. Підйомник опускався дедалі повільніше. Ще кілька метрів — і вони на місці.

Раптом промайнув отвір. Щілина в кам’яній стіні, за якою можна було побачити інший світ. Зовсім коротка мить, але і її вистачило, щоб мандрівники застигли від подиву. Ще раз промайнув отвір. Цього разу він був більшим. Широко розплющивши очі, п’ятеро друзів дивилися на дивну місцевість під ногами. В обличчя вдарив гарячий вітер. Оскару відібрало мову.

— Кажеш, що порожнього світу не існує, батьку? — нарешті сказав він.

Гумбольдт мовчав. На його обличчі, освітленому червоним світлом, застигло безмежне здивування.

31

С віт під ногами був порожнім і хаотичним. Чорні гори, коричневі пагорби, жовті пустелі, залиті світлом червоного палаючого сонця. Первісні дикі пейзажі з гарячими озерами, отруйними клубами пари й палахкотливими туманами. Ландшафт, що найбільше нагадував пекло,— таким, яким його уявляв Оскар. Навіть картини Ієроніма Босха, які він бачив на діафільмах у бібліотеці батька і які завжди розглядав із трепетом, тьмяніли перед цією панорамою. Вона могла виникнути тільки у хворій уяві.

Коли підйомник із гуркотом зупинився, мандрівники мовчки вийшли. Досі Оскару здавалося, що це просто декорації, але тепер він переконався, що все справжнє. В обличчя дихнув сухий вітер. Над землею здіймалися хмари пилу. У повітрі пахло спекою та сухістю. Високі стрімкі скелі оточували їх. Здавалося, сильний вітер утиснув скелі в пісок.

Ґрунт під ногами нагадував дрібний червонуватий пил із жовтими вкрапленнями. Між піщинами поблискували кристали завбільшки з ніготь великого пальця. Оскар підняв один, щоб розглянути ближче. Бездоганний камінь із гострими краями й ідеально гладкими гранями. Поряд лежало ще кілька схожих, деякі навіть завбільшки з кулак.

Лілієнкрон зробив кілька кроків і підняв голову. Небо тьмяно світилося оранжево-червоним.

— Ну, чи не фантастика це? — пробурмотів він.— Прекрасніше, ніж бачилося мені в найсміливіших снах.

— Ну так... прекрасно...— Шарлота теж трохи пройшлася. Її вузькі ступні тонули в піску.— Що це за місцевість? Ніколи не бачила нічого подібного.

— Схоже на пустелю,— додала Еліза.— На Яві є пустелі?

Гумбольдт повільно похитав головою:

— Ні, наскільки мені відомо...

— Питання має звучати не «на Яві», а «під Явою». Не забувайте, де ми.

— Ось це й не дає мені спокою,— сказала Еліза.— Навряд чи ми під землею. Це небо...

— Це не небо,— заперечив Лілієнкрон.

— Що ж це таке? — Еліза подивилася нагору.— Ми всі його чудово бачимо.

Лілієнкрон поліз у сумку:

— Ми під землею. А під землею неба не буває.

Оскар остаточно заплутався.

— Подивіться самі,— сказав учений і показав барометр.— Якщо вірити його показанням, ми перебуваємо на глибині дванадцять тисяч метрів нижче рівня моря. Глибше, ніж ступала нога людини.

— Це, мабуть, помилка,— не погодилася Еліза.— Прилад зіпсований. Ми на свіжому повітрі. Над нами червоне сонце.

— Ні, ви помиляєтеся,— завірив її Лілієнкрон.— Прилад працює бездоганно. Але якщо ви мені не вірите, у нас є ще один. Можливо, він розвіє ваші сумніви.

Він витяг довгастий предмет, схожий на банку для сигар. Збоку в нього світилася шкала.

— Це гравіметр. Він вимірює силу земного тяжіння в певній точці Землі. На висоті рівня моря стрілка стоїть на одиниці. Середнє прискорення — 9,81 метра за секунду у квадраті. Високо в горах сила ваги зменшується, стрілка опускається нижче. А тут? Що ви бачите?

— Одна ціла дві десяті,— підрахував Оскар. Він насупився.— Що це означає?

— Це означає, що наша вага збільшилася. А саме на одну цілу дві десяті. Якщо раніше ви важили сімдесят кілограмів, то тепер — вісімдесят чотири. Втім, це стосується кожного з нас. Ми всі стали важчими.

Ви це відчуєте, якщо спробуєте пробігтися. Можу вас завірити, що зараз ми набагато ближче до ядра Землі, ніж раніше.

— Але... якщо це не поверхня Землі, тоді що? — Оскар ніяк не міг зібратися на думках і обернувся до батька.— Що скажеш?

Гумбольдт вимучено посміхнувся.

— Схоже, Сіммс не так уже й помилявся. Це порожнеча глибоко під землею. Величезна печера[6].

Обличчя Лілієнкрона осяяла тріумфальна посмішка. Він хотів щось сказати, але промовчав. Схоже, йому було приємно, що затятий супротивник із ним погодився.

— Але якщо ми під землею, звідки тоді світло? — не відступала Еліза, якій не хотілося так просто здаватися.— Схоже на сонце, але це, звісно, неможливо.

— Імовірно, шар розжареної гірської породи,— відповів Лілієнкрон.— Пам’ятаєте, як спекотно було, коли ми спускалися? Може, десь близько була лава. Виходить, тут унизу нас очікує не ультрафіолетове випромінювання, а теплове, інфрачервоне.

— Щонайменше, це пояснює температуру,— сказав Оскар, який почувався сиром, що розтанув на сонці.

Цієї миті за ними пролунав гуркіт. Підйомник кілька разів здригнувся і злетів нагору.

— Ні!

Вони кинулися назад, але занадто пізно. Підйомник зник у вертикальному коридорі всередині стрімкої скелі.

Оскара охопив розпач. Якби не було так спекотно, він би розридався.

— Поїхав. От дідько!