Читати книгу - "Холодна Гора"

огляду на його іноземне походження він належав до категорії людей, яких ДПУ в 1937–1938 роках на волі не тримало. Але в той час я ще того не знав, отож і назвав Дрешерові Марселя.

Сержант Дрешер вів себе коректно, навіть дружньо. Запитав, чи не маю я якихось прохань. Я попросив книжок. Але він не міг мені цього дозволити, бо то була прерогатива слідчого. Він же не був моїм слідчим. Тоді я зажадав своїх речей з камери зберігання. Це він дозволив. Я запитав, чи можна отримати харчі з дому. Він відповів, що треба про це написати і що тричі на тиждень я зможу отримувати передачі. Дав мені папір та олівець, і я написав листа до Олени.

На тім наша розмова й скінчилася. Коли я повернувся до камери, моя сумка була вже там. Дрешер зателефонував і наказав принести її мені. Я взяв із сумки декілька пар білизни, рушник, мило, два коци та подушку. Наглядач покришив мило на дрібні шматочки, аби переконатись, що нічого в ньому не приховано. Решту речей він забрав разом із сумкою, щоб віднести їх назад до камери зберігання. В такий спосіб скінчився той насичений день. Це було 4-го березня.

Потім минуло два тижні, не позначені нічим, опріч посилок від Олени, котрі я почав отримувати через кожні два дні. Самотність була безмежною. Я ставав біля вікна, хоч то й було недозволено, але коли йшлося про мене, то наглядач був поблажливим і я спостерігав за подвір’ям. Віконна стіна йшла в напрямку схід-захід. Уранці тінь покривала все подвір’я. З часом тінь коротшала, і в певну годину вже три чверті подвір’я купалося в променях сонця. Вартові на другім краю подвір’я змінювалися кожні дві години. Вважаючи, що це здійснювалось о котрійсь круглій годині, та спостерігаючи за тінню від сонця, я зміг встановити за її довжиною, коли настає полудень. Знаючи, коли настає полудень, неважко було на підставі зміни варти розбити день на двогодинні інтервали.

Були це німі й невидимі тортури, й тривали вони до початку слідства. Весь мій організм, а особливо нервова система, волали про якесь заняття, про якісь враження, про якусь людину, про якусь розмову, про якийсь олівець, про якусь книжку. Не було цього нічого.

Тільки три білі стіни та два вікна, а за ними — подвір’я та сонце.

Мій розпач ще більше поглиблювали чудові зимові дні. Вже не думалось про допити, що очікували на мене, не думалось про подальшу долю. Попри все, я був оптимістом і був переконаний, що моя невинуватість стане очевидною і що, зрештою, мене звільнять. Кожного ранку я думав про те, як пережити поточний день, як провести час, про що подумати та якими вчинками заповнити ці дуже повільні хвилини. Кожен день налічував тисячі хвилин. Тисячі хвилин, якщо навіть відрахувати час, призначений на сон, прийняття їжі та натуральні потреби. Десятихвилинна прогулянка не приносила задоволення, бо її псував вигляд німого наглядача із недоброзичливим і неприємним виразом обличчя. Часом мене заспокоював сам лише вигляд приємного обличчя. Але це обличчя було понуре й неприступне.

Я часто міркував собі, що той чоловік, напевно, мав мало радощів у своєму житті. Подвір’я, по якому він мене супроводжував, було занадто мале. Я мав ходити по колу без перерви. З одного боку двері були постійно відчиненими. Вони вели до нижніх камер. Земля біля цих дверей була завжди посипана білим вапном. В одному кутку стояла якась заіржавіла машина. Пізніше я довідався, що саме в цих камерах здійснюються екзекуції. Коротше кажучи, прогулянка мене не оживляла. Я робив її скоріше з почуття обов’язку, аби десять хвилин подихати свіжим повітрям. Перші дні були особливо важкими, оскільки мій організм не був пристосований ні психічно, ні фізіологічно до наглої самотності та бездіяльності. Потроху я привчився знаходити собі заняття.

Я склав для себе розклад дня: перші дві години ходив. Окреслив еліпс, найвіддаленіші точки якого знаходилися в двох протилежних вільних кутках камери. Я ретельно поміряв довжину еліпса й кожного разу рахував пройдені за дві години кола. Виявилось, що за цей час я проходжу від 7 до 8 кілометрів. Врешті, лічба мені обридла, і я почав на ходу співати пісень, рахуючи при цьому кількість пройдених кіл, що припадали на одну пісню, а потім кількість повторів цієї пісні впродовж двох годин. Спів завжди мене заспокоював. Наступні дві години я декламував поезії. Я завжди любив вірші, мав добру пам’ять і дуже багато їх знав. Особливо я кохався в німецькій ліриці. В ті дні я знав напам’ять майже всього Рільке: «Книга білдерів», «Книга студентів», «Нові поезії». Пам’ять я мав селективну й усе, що не мало ритму та краси, забував. Тож мені часто доводилося доповнювати чужі поезії власними витворами. На порядку денному були також Стефан Георг, Христіан Моргенштерн та інші. Мене тішила образність та мелодійність слів. Дві години віршів були найкращою частиною дня. Подальші дві години я заповнював заняттями з математики та фізики, для яких не був потрібен олівець.

Я пригадував теоретичні проблеми, для розв’язання яких на волі я не мав ні часу, ні бажання. Тепер же я мав змогу ними зайнятись, обдумував курс фізики, який мав би задовольнити найтупіших студентів. Решту дня присвячував проблемам житлового будівництва, що було для мене актуальним заняттям. У Радянському Союзі воно стало моїм хобі. Коли ми проектували ДСГО, мені часто доводилось міняти плани архітектора. Особливо це торкалося житлових будинків та приміщень інституту. Зрештою, архітектор поскаржився Лейпунському на безліч змін, і мене назвали «архітектор Вайсберг».

Тепер я подумки продовжував своє улюблене заняття. Проектував помешкання, що відповідали б певним вимогам. Наприклад, щоб усі покої були, по можливості, квадратними з безпосереднім входом з передпокою до кожного з них, а також пов’язаними між собою дверима. Лазенька мусить мати власне освітлення, а передпокій не займати багато місця. Мережа водогону має бути мінімальною, аби заощадити кошти при будівництві. Я будував у стилі вілл, які подумки завжди переносив до Сиверингу, передмістя Відня. Розмірковував я й над урбаністичними проблемами, з якими стикався трохи в Москві,