Читати книгу - "Війна світів"

на віддаленні якихось тридцяти ярдів. Його голову й верхню частину тулуба закривало густе листя витких рослин. Я рвучко зупинився, сподіваючись, що те створіння не помітило мене. Та в цю ж мить зупинилося й воно.

Мене так це сполохало, що я насилу стримався, щоб не кинутися звідси стрімголов.

Тоді, пильно придивляючись крізь густе плетиво гілля та листя, я впізнав тулуб тієї самої напівтварини, яку бачив біля ручаю. Вона повела головою. Коли потвора глянула на мене, з мороку дерев блиснув зеленавий вогник її очей і зараз же погас, як тільки вона відвела голову. Це страховисько якусь хвилину стояло нерухомо, а потім чкурнуло навтікача в зелену гущавину кущів та дерев і за мить зникло з очей. Я вже не бачив його, але відчував, що воно зупинилося й стежить за мною.

Що ж воно за створіння, думав я, людина чи тварина? Що йому потрібно від мене? Я не мав ніякої зброї, навіть палиці. Втеча була б цілковитим божевіллям. Та хай там що, а йому — хто б не був — забракне духу напасти на мене. Зціпивши зуби, я попростував до нього. Я силкувався не показувати страху, дарма що в мене мурашки бігали по спині. Я продерся крізь якийсь чагарник, укритий білим цвітом, і кроків за двадцять від себе знов угледів його. Він, вагаючись, поглядав на мене через плече. Я ступив ще пару кроків ближче, пильно дивлячись йому у вічі.

— Хто ти такий? — запитав я.

Спершу він намагався витримати мій погляд, а тоді несподівано вигукнув: “Ні!” — і підстрибом подався в кущі. Відбігши трохи, він зупинився і знову зиркнув на мене. В сутіні дерев очі його виблискували.

Душа моя сховалась у п’яти, але я був певен, що єдиний порятунок — це сміливість, і тому знову пішов просто на нього. Він повернувся й зник у заростях. Трохи згодом мені привиділось, ніби очі його ще раз блиснули з гущавини, — і це було все.

Аж тепер я збагнув, яка небезпека може чигати на мене в таку пізню годину. Сонце тільки-но зайшло, і раптові тропічні сутінки вже облягали небо зі сходу, а перший нічний метелик нечутно кружляв біля моєї голови. Я мусив квапитися назад, щоб не довелося провести ніч серед невідомих небезпек таємничого лісу.

Думка про повернення в отой страдницький притулок була мені вкрай неприємна, але ж перспектива залишитися тут, серед нічного мороку й усіх несподіванок, які в ньому криються, була неприємнішою. Ще раз глянувши на синювату сутінь, що поглинула ту дивну істоту, я повернув назад. Спускаючись схилом струмка, я думав, що йду в тому ж напрямі, звідки й сюди прибув.

Занепокоєний зі всього, що побачив, я квапливо йшов уперед і невдовзі дістався рівнини, на якій дерев росло вже менше. Бліде прозоре небо, яке буває при заході сонця, бралося мороком. Небесна блакить дедалі тьмянішала, провалюючись у глибінь, і одна за одною з’являлися маленькі зірочки. Прогалини між дерев, просвітлини в далекому гіллі, які повивав синюватий серпанок, тепер ставали чорні й таємничі.

Я простував далі. Все довкола втрачало свої барви. Верховіття дерев, що чорними силуетами вимальовувалися на тлі блакитного неба, і все, що лежало нижче, зливалося в суцільну темну масу. Незабаром дерева почали рідшати, натомість густішав підлісок. Потім відкрився понурий піщаний простір, а за ним знову густий чагарник.

Мене все тривожив ледь чутний шурхіт праворуч. Спершу я подумав, що це витвір моєї уяви, бо коли я зупинявся, відразу ж залягала цілковита тиша, яку порушував тільки шелест листя на кронах дерев. Та тільки я починав іти, в такт моїм крокам неначе ступав іще хтось.

Я йшов неподалік кущів, тримаючись відкритих місць і час від часу повертаючи то праворуч, то ліворуч, щоб збити зі сліду свого переслідувача, якщо й справді хтось скрадався за мною. Бачити я нікого не бачив, а відчуття чиєїсь присутності все-таки зростало. Я прискорив ходу і невдовзі наблизився до невеликого узвишшя, а потім, перетнувши його, рвучко обернувсь і зупинився, не спускаючи очей з пагорба, що чітко окреслювався на тлі неба.

Незабаром на обрії промайнула вмить чиясь темна тінь. Я впевнився, що це за мною знову крадеться той самий темношкірий нападник. До того ж я зробив ще одне невеселе відкриття, — що я заблукав.

Якийсь час, цілком зневірившись, я йшов уперед, переслідуваний своїм таємним ворогом. Хто б він не був, але йому або бракувало духу напасти на мене, або ж він вичікував слушної нагоди. Я все пильнував, щоб не зайти в гущавину. Часом зупиняючись, я прислухався і нарешті переконав себе, що мій ворог припинив погоню, якщо це взагалі не витвір моєї збентеженої уяви. Раптом до мене долинув шум моря, і я мало не кинувся бігти. В ту ж мить я почув, як позаду хтось спіткнувся. Я швидко обернувся й глянув на дерева, що невиразно темніли за мною. Мені видалося, що якась чорна тінь злилася з іншою. Я став прислухатися, весь холонучи зі страху. Крім стукоту крові у скронях, я нічого не чув. Тоді я вирішив, що нерви мої стомилися і, певне, слух підводить мене. Рішуче обернувшись назад, я знову пішов на шум моря.

За кілька хвилин дерева розступилися, і я вийшов до пустельного низовинного мису, що врізувався в темну воду. Ніч була тиха й ясна. Сяйво безлічі зірок відбивалося у спокійній гладіні моря. Трохи віддалік на нерівному пасмі підводних скель блідо мінився прибій. На заході зодіакальне світло зливалося з жовтим мерехтінням вечірньої зорі. Берег тягнувся далеко на схід від мене; із західного боку він ховався за виступом мису. Тепер я здогадався, що й та бухта, в якій ми висадилися, мусить бути десь