Читати книгу - "Дикі банани"

ми з’їхали на кількасот метрів униз, в розлогу безлюдну долину. Тут ми знову опинилися в тропічному кліматі: стало парко, душно; долину вкривали буйні джунглі, повні барвистих великих метеликів. У джунглях аж кишіло від усяких істот, цвірінчало, свистіло, плюскотіло. А коли над нами з’явилися чудові кольорові птахи, що належали до родини пітта, червоні, як полум’я, і яскраво-голубі, до того зовсім не боючись нас, — я зрозумів, що це справжній рай для природо знавця, де людина своїм хижацтвом ще не заплямувала первісної природи.

Я спитав Данга, чому люди досі не оселилися тут.

— Таї поблизу немає, — пояснив мео, — а для нас тут надто тепло. Крім того, тут з давніх-давен водяться пантери, яких важко знищити. Наші кажуть, що це злі демони… Ми не любимо цього лісу.

— А нам пантери не загрожують?

— Ні, — відповів юнак, прикусивши нижню губу, — сьогодні вранці, перед тим, як ми мали вирушати в дорогу, я кинув чарівні роги, і для нашої екскурсії всі ознаки були добрими. Пантери не зустрінуться…

Ми їхали заростями, ледве помітною стежкою, один за одним. Данг, як звичайно, попереду, Хон — позаду. Данг пильно дивився довкола, кидаючи погляди в гущавину і, очевидно, добрі прикмети турботливо підкріпляв своїм гострим зором.

Раптом він зробив рукою знак, щоб ми зупинилися і замовкли. Коли я простежив за його поглядом, то побачив на деревах кілька великих птахів. Хоч я чув про них, але живих бачив уперше. Я остовпів від такої дивини. На могутніх дзьобах, подібних до дзьобів американських туканів, росла інша дивина: великий ріг, начебто птахи мали два дзьоби. Це були рогодзьоби.

Серце у мене закалатало, коли я побачив ці опудала. Ледве дихаючи, я жер очима птахів. Усі п’ять чи шість сиділи на одній гілці на певній відстані одне від одного. Здавалося, природа зле пожартувала над ними, бо яку ж користь міг принести птахам цей абсурдний нарост на дзьобі?

Але ще смішнішою була поведінка птахів. Сидячи на гілці, вони час від часу з гідністю оглядали себе, поважно кивали дзьобали й відгукувалися одне до одного приглушеним белькотінням, подібним до кумкання жаб. Рогодзьоби були схожі на достойних професорів, які обмірковували надзвичайно важливі проблеми.

Зайняті собою, вони не помічали нас.

Данг обережно повернувся до мене й шепнув:

— Скажіть, ви вмієте вимірювати на око відстань?

— Чи вмію вимірювати відстань? — здивувався я. — Звичайно, вмію.

— Ви бачите отого птаха, що сидить найближче?

— Бачу.

— Чи був мундчак од нас далі, ніж той птах?

— Мабуть, ні. А ви хочете стріляти в нього, Данг?

Мео пропустив запитання повз вуха. Він підніс свою рушницю, прицілився, тримаючи зброю подалі від обличчя, — рушниці людей мео мають маленьку рукоятку, як у пістолетів, отже, їх не прикладають до плеча, — і вистрелив.

Рогодзьоб тріпочучи впав на землю в густу поросль. Злякані птахи спурхнули, але, бачачи конання одного з своїх, н» втекли, а з страшенним вереском почав стрибати над нами з гілки на гілку. Своїм голосним обуренням вони наповнили весь ліс. Можна було перестріляти їх усіх.

Мео зліз на землю і попрямував шукати убитого рогодзьоба. Він приніс його і мовчки показав мені, що куля прошила птаха навиліт. Потім, не дивлячись на Хона, зарядив рушницю, прив’язав до сідла здобич і сів на коня. Ми поїхали далі, але ще довго до нас долинали крики рогодзьобів.

Сонце стояло ще високо в небі, а тут, унизу, була дивна сутінь, сповнена невловимої погрози. Нерви, мабуть, ще не прохололи від переляку над безоднею; пуща, там, де вона була найгустішою і найтемнішою, здавалася мені небезпечною пасткою. Сто чортів, де ж моя звичайна витримка! В душі я соромився самого себе, а втім, ніби під чарами, потай шастав очима поміж кущів, чи не побачу де пантери. Зачарована, лиха пуща!

Та не скрізь вона була густа й похмура. Де-не-де дерева рідшали, менше товпилися, і більше падало світла. Тоді розповзалися ворожі тіні, а де сонце доходило до землі, там виднілися чудові яскраво-зелені султани диких бананів. Банани приносили блаженне заспокоєння. Вони були символом безпеки. Більше того, вони були великими ненажерами. Тільки в цих несамовитих джунглях я помітив, як жадібно банани пили сонце; їхнє гігантське листя давало їм можливість всмоктувати більше проміння. Мало на землі рослин, які так пристрасно тішаться погодою, так захоплюються блакиттю неба. Я зрозумів, чому скрізь на світі я любив їх, наче братів. Нас поєднували спільні пристрасті.

ТРОЄ БІЛЯ ВОГНИЩА

Без пригод ми залишили парку долину й знову опинилися на схилах. Вони були вкриті лісом, але ця рослинність дещо відрізнялася від тієї, яка красувалася в низинах. Чим вище в гори — тим менш вона буйна. Ми проїхали лісом, багатим на величезні деревовидні папороті, а потім просувалися полонинами й скелями. Час від часу з’являлися скромні маленькі поля кукурудзи на місцях спаленого лісу — перші ознаки близьких поселень мео. Але ні людей, ні їхніх хат не було видно. На височинах повітря стало значно холодніше. Данг почував себе так добре, що почав мугикати щось під ніс.

— Данг! — звернувся я до нього. — Люди в долинах казали, що у вас дві дружини. Це правда?

Мео перестав мугикати й обернувся.

— Правда! — відповів він охоче. — У нас всі мають по дві дружини. Такий звичай.