Читати книгу - "Поки Бог спить"

те, що татари гарні лучники, Данько Гостомислович зрозумів ще на Калці. Але мечами русичі володіли не гірш за наїзників, а може, й краще. На Данькові Гостомисловичу були посріблена кольчуга та посріблений шишак[67] — подарунок князя Василька, і в новій броні старий воїн почував себе впевнено й безпечно.

Він уже поранив одного татарина, що нахабно ліз просто на нього. Голова другого татарина, що кинувся рятувати товариша, покотилася по дорожній пилюці. Третього уразити Данькові Гостомисловичу не пощастило — кинутий кимось із татар аркан затягнув зашморг на його шиї.

Вже впавши на землю, Данько Гостомислович побачив, як Левко і ще два воїни тікають від татар. Коні у них швидкі, повинні втекти!

А татари вже в'язали його, радіючи знатному, як вони вважали, полоненому.

* * *

Права рука Великого володаря світу Чингісхана, темник Субудай-баатур[68], який утратив у походах праве око та скалічив праву руку, але від цього не став менш мудрим, роздумував. Він, «барс із розрубленою лапою», як називали його монголи, здобув за своє життя багато перемог, але остання, надуруським військом, не надто його порадувала. Так, його непереможні тумени знову розсіяли ворогів. Та ціна перемоги виявилася завеликою. Кляті уруси забрали життя багатьох його кращих воїнів. І тепер, хоч вони і прийшли на уруську землю як переможці, діяти доводилося обережно.

Кожного дня Субудай-баатур скликав своїх найкращих розвідників і вимагав від них полонених. Вони не можуть йти по чужій землі навпомацки! Де полонені?! Де «язики»?!

Та ранком до юрти великого темника прискакав сотник передової сторожі Тутай і, впавши на одне коліно, схиливши голову, повідомив:

— Великий! Ми взяли уруського воєводу, що їхав до Киюва[69], а з ним і таємне донесення! — у голосі сотника бриніла гордість. Очі Субудай-баатура спалахнули радісним вогнем, але він одразу ж пригасив його, щоб Тугай не надто хизувався своїм успіхом.

— Як це сталося?

— Ми підстерегли їх на дорозі. Воєвода уруський їхав із великою охороною, чоловік двадцять, та ми їх перебили, а воєводу привели до твоєї юрти на аркані! Кляті уруси завзято билися, ми втратили трьох людей. На грудях у полоненого воєводи ми знайшли ось це, — Тугай поштиво передав Субудаю невеликий сувій із княжою печаткою. Той покрутив його в руках.

— Добре! Покличте Джебе-нойона, а також товмача, щоб розтовкмачив мені ці уруські письмена.

Джебе-нойон, також славетний темник Чингіс-хана, з'явився майже одразу. Він поважав Субудай-баатура, як поважає старанний учень свого вчителя, а тому й не думав зазіхати на першість «барса з розрубленою лапою» у цьому поході.

Товмач довго крутив перехоплений лист у руках, розглядав печатку, про щось радився із Плоскинею[70].

— Ну, що там у вас? — нетерпляче звернувся Субудай до товмача. Той виглядав дещо розгубленим.

— О великий! Цей лист скріплений печаткою ростовського коназа[71] Вашилька. В ньому коназ пише жителям Киюва, щоб добре зачиняли ворота міста і чекали на його прихід і прихід коназа ульдемарівського Гюрге з великим військом, що вже близько.

Субудай пожував сухими губами.

— А що каже полонений? — це вже до Тугая. Тугай знітився.

— Нічого не каже, хоч ми добре припалили йому п'яти…

— Копек-огли! — вилаявся Джебе. — Хай його приведуть сюди. Мої люди краще зуміють розв'язати йому язика!

За мить до юрти великого Субудай-баатура затягли закривавлене тіло в одній сорочці і кинули до ніг славетного баатура. Субудай байдуже глянув на попечені ноги полоненого і звернувся до товмача.

— Хай скаже, хто він! Куди їхав і навіщо? Скільки у коназа Вашилька воїнів?

Товмач старанно переклав. Данько Гостомислович важко підвів голову.

— Я боярин князя Мстислава Чернігівського, а зараз служу у князя Василька Ростовського. А більше, собаки, я вам нічого не скажу!

Товмач переклав відповідь Субудай-баатуру.

Раптом Плоскиня, що пильно вдивлявся в обличчя полоненого, радісно засміявся.

— А, старий знайомий! Ось і зустрілися! — Він нахилився до самого обличчя полоненого і зловтішно вишкірився.

Данько Гостомислович примружив очі і впізнав у одягненому по-кипчацьки Плоскині того воїна, що гукав мешканців Витичева зустрічати татар хресним ходом.

Кривавий плювок уліпився між очей зрадника. Плоскиня, лаючись на всі заставки, відсахнувся назад.

— Що він каже? — запитав Субудай. Товмач, перекинувшись кількома реченнями із Плоскинею, поштиво доповів:

— Він каже, що знає цього уруса. Полонений мало не викрив Плоскиню, коли він об'їжджав уруські села та сіяв там страх. Тоді ж цей воїн нахвалявся, що вбив трьох наших баатурів.

— Он як!.. Скажи йому, що ми поважаємо славних воїнів. Якщо він скаже, навіщо він їхав до Киюва, то отримає волю, а також коня та юрту, де зміг би гріти свої старі кості.

Товмач переклав. Старий воїн зібрався із силами і щось різко відповів.

— Що він сказав? — нетерпляче перепитав Субудай-баатур.

Товмач збентежився.

— Він… Виявив непоштивість до вас, о великий, а також до всього нашого непереможного війська.

Джебе-нойон налився гнівом.

— Покличте сюди Ху Ліна!

Ху Лін, кат, якого Джебе-нойон вивіз із упокореного царства Цзинь