Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

наступний удар, усім тілом пробуючи увернутись третього.

Хто знає, чи вдалось би це йому, як би щось не смикнуло його за плече, кидаючи до стінки коридору, а вперед би не вискочив Норильцєв зі своєю зброєю напоготові.

Вчасно, до речі, вискочив. Бо з іншого боку бурштинової імли зненацька випірнув Меру з таким само мечем, як в дівчини та землян. Ігор, прикриваючи Кременчука і явно згадуючи свої трипільсько-гіперборейські забавки, схрестив зброю з обома нападниками. Чулися стишені вигуки, подзенькував метал об метал, а Богдан, притиснутий до стінки, ледь тремтів від збудження і лихоманково намагався, врешті решт, зрозуміти, що воно відбувається.

А відбувався звичайнісінький і затятий двобій, якщо так можна було назвати підступний напад двох людських одиниць на одну. І те, що однією з цих одиниць була тендітна дівчина, нічого не змінювало. Бо вимахувала мечем ця дівчина на відмінно. Зі знанням усіх тонкощів фехтувальної справи вимахувала.

Ось її клинок майнув майже перед самим обличчям Зоребора, що ледве встиг відсахнутись від нього, водночас чимдуж парируючи удар з боку Меру. Останнього аж розвернуло на місці. Але він не став припиняти свого обертального руху, а крутнувся за інерцією на триста шістдесят градусів і витягнутою рукою знову спробував дістати Норильцєва. І дістав би, якби в цю мить той не присів — меч Меру аж свиснув у повітрі над його головою! — намагаючись з низу дотягнутися до пружних грудей дівчини. І ні про яку еротику вже не йшлося. Не до того було.

Ігор не дотягнувся до зграбного тіла лише якусь частку сантиметру. А Меру… Меру дотягнувся, з другої спроби аж по рукоять всаджуючи клинок в бік Зоребора Сталевої Десниці. Крізь коротеньку Ігореву кольчугу залізо пройшло, наче крізь масло, а сам хлопець здригнувся відразу усіма своїми м‘язами, уповільнено, наче в старому кіно, випустив свого меча і застиг перекособочено, обома руками ухопившись за страшну рану та знетямленими очима втупившись в обличчя сороріанина.

Всередині Кременчука щось вибухнуло пекуче і він, розкидаючи вусебіч лахміття безглуздого розгубленого заціпеніння, кинувся на Меру, тримаючи свого меча, наче гременецький урка — довгого фінського ножа. Лезом знизу вгору й трохи вбік. Він сам перетворився на холодний метал цієї злодійської зброї. І ніщо в цьому світі не мало змоги втекти від неї.

Меру зміг. Знову зміг. Богдану здалося, що його камуфляжне тіло майнуло крізь каламутну жовту тінь, так і не встигши остаточно скоординувати своїх рухів. Тому що в наступну мить капітан вже бецьнувся прямісінько об протилежну стінку коридору, аж наполовину всаджуючи клинок в пористу деревину. На невловиму мить знову завмер ошелешено, а потім рвучко озирнувся. Позаду нікого не було. Якщо, звісно, не рахувати перекособоченого Зоребора. А от і Меру, і загадкова дівчина, зникли. Наче й не було їх ніколи. Лише Норильцєв продовжував, продовжував дивитись нестямними очима на… Не на сороріанина. Не на місце, де тільки-но той стояв. Навіть не на Кременчука. А на власний бік. В якому не було не те, що ознак смертельного заліза, а й жодної рани.

Якийсь неясний спогад ворухнувся в голові Богдана і він кинувся до хлопця, обома руками обмацуючи його, ще напружене, тіло.

— Заспокойся, Ігорюню, заспокойся! — цокотів зубами. — То не насправді. То усе міражі, фата моргани якісь, гіпноз, розумієш…

І раптом згадав. Все й відразу. Неначе током його шандарахнуло.

Рвучко відсторонивши хлопця від себе, Богдан вдивися в його очманіле обличчя. Та ні, справжній, здається. Не фантом там якійсь учорашній. В туніці не порваній, в кольчузі не пробитій і зі шкірою не обідраною. Поки що не обідраною.

Так що, це їх оббілувати хотіли!?! Просто зараз?! Ось тобі й любов всесвітня!

— Якщо тобі хотіли б зробити щось погане, то давно вже зробили б, — раптом почувся збоку знайомий чоловічій голос. — Але в нас тут не Єресіархат. Ваші принципи нам не підходять.

Не випускаючи Норильцєва з рук, Богдан важко повернув голову. Так важко, що аж шия зарипіла. Ігор зробив такий само порух. Наче передражнював капітана.

— Але… Але, ди-и-ивно, — протягнув другий голос, жіночий, і дівчина в масці граціозно вийшла з медовокольорного серпанку, — такий блок потужний подолати! Чи всі Єресіархи такі міцні?

— Я б не наполягав на цій тезі, Корнелія, — знову почувся голос Меру. І оголений чоловік, врешті решт, виник поряд з такою само дівчиною. — Як мені здається, ми можемо спостерігати в них певний розподіл праці. Той, котрий зветься Богданом, краще захищений психічно. Той, котрий Ігор — фізично. Тобто, вдвох у них доволі потужний захист. Але поодинці… Мені цікаво, як вони проходитимуть Прояв? Один відразу збожеволіє. Другого ще перед Танцем Життя знерушить перша-ліпша мавпа.

— Ти казав, що поблизу є хтось третій?

— Дуже це підозрюю. Згідно доповіді Зайуса, вони вийшли збоку дивного утворення, поміченого Охоронцями з Дерева, а Безлицими — з Вежі. Утворення це вже названо Ковчегом Аристаса, оскільки Правічний теж з‘явився звідти. За ним, за утворенням, спостерігають з дальньої відстані, але підійти до нього без найвищого дозволу ніхто не наважується. Наскільки мені відомо, зараз це питання вирішується із Самим. Але… Але зараз, здається, усім не до цього. Головним зараз для усіх є підготовка до Великого Прояву.

Сорорійці розмовляли, не звертаючи уваги на збентежених землян і роздивляючись їх, неначе діти — комах. З цікавістю, без остраху і з цілковитим почуттям власної переваги.

Богдан кинув швидкий і тоскний погляд на свого меча, який не куди не зникав, який не з‘являвся нізвідки, а так і продовжував стирчати з протилежної стінки тунелю-коридору. Меч Ігоря був набагато ближчим, на долівці, під самими його ногами, але… Але чи треба в цій ситуації хапатись за зброю? Може, це знову фантоми наведені?

Фантом-Меру зітхнув і повернувся до фантому-Корнелії.

— В будь-якому разі не можна залишати любимих братів наших, нехай вони будуть і заблудлими Єресіархами, без того, аби не спробувати ретельно підготувати їх до Великого Прояву. Бо в іншому разі не буде нам самим ані Любові, ані Безсмертя. Ти бери на себе того, котрого звуть Богданом і навчи хоча б азам двобою Танцю Життя, а