Читати книгу - "Емісар"

Адже для Емісара не існувало якихось особливих мотивів прибрати Іванова, та й можливості також, якщо подумати. А от Іванов, навпаки, був зацікавлений у знищенні свого Емісара, і тоді залишався сам-один з таємницею, про яку не знав ніхто, якої взагалі ніхто і ні з якого боку не торкався. Але, крім цього, як ти розумієш, Іванову ще й потрібні були оті самі гроші, інакше задля чого все це? От тільки отримати гроші у тому банку він не міг власноруч з однієї простої причини. Емісар хоч і не володів повним обсягом інформації, але також не був бовдуром і розумів, що є ланкою процесу відмивання дуже великих грошей, а тому перспектива, що його наприкінці приберуть, була реальна і для нього. Тож своє завдання у Санталемо він виконав з деякими відхиленнями, які в результаті не давали можливості Іванову у подальшому без участі Емісара отримувати гроші у філіалах банку. Забрати ці гроші Іванов міг лише за допомогою Емісара, що й робило товариша, а тепер вже пана Іванова автоматично зацікавленим у тому, щоб Емісар жив вічно.

Стенлі пояснював дохідливо, тож у мене не виникало жодних запитань. Бачив він і те, що я облишив геть-чисто усе і дбаю лише про одне — не загубити лінію його розповіді.

— Та гадаю, вони б двоє якось порозумілися, якби доля не внесла деякі корективи. Хоч як намагався Іванов перед втечею знищити усі бази даних цієї секретної операції та задіяних у ній людей, повною мірою це не вдалося. У штаті вищого союзного керівництва були такі, хто у цілому здогадувався, що відбувається. Деякі з цих людей потрапили і до нового керівництва країни. Тому, коли помінялася влада та устрій, питання не знялося з порядку денного — надто вже великі гроші. І вже від початків існування нової держави цим почала займатися російська розвідка. Їм вдалося натрапити і втримати чіткий слід самої операції і вони досі щільно працюють над питанням повернення грошей.

— А до чого тут я? — терпіння моє нарешті урвалося.

Усе, що викладав Стенлі, було цілком вірогідним та зрозумілим на відміну від «міжпланетної» маячні Марка, але себе, а тим паче Інгу, досі не вдавалося підчепити сюди ні з якого боку.

— А до того, шановний, — Стенлі на мить замислився, — що за примхою долі або велінням Господа Бога, це вже як вам більше подобається, товариш Емісар, про якого йдеться, свого часу народився з декстракардією. Сподіваюся, немає потреби пояснювати тобі, що це таке.

Ось тепер мій рот роззявився сам. «За примхою долі…» От у чім першопричина… Неймовірний збіг, у якому не було нічого надприродного! От вам і флоїди… Усе подальше несподівано намалювалося у моїй уяві настільки чітко, що здавалося, старий міг далі й не розповідати.

— Ну ось, — продовжував Стенлі, без будь-якого задоволення спостерігаючи ефект. — Тепер для тебе усе має стати на місця. Особливо, якщо я додам, що Іванов, замітаючи сліди, працював так надійно, що про Емісара ніде не залишилося жодних документів. Узагалі усе, що було у країні на цю людину, зібрано докупи і знищено ще задовго до цього, коли Емісар став секретним співробітником. Тож Іванову не довелося підчищати за ним по усьому колишньому Союзу, адже це зробили заздалегідь. Тому, знищивши секретну базу даних, до якої зумів знайти доступ, Іванов позбавив російську розвідку навіть фото Емісара, не кажучи вже про прізвище, дату і місце народження і тому подібне. І слід цієї людини, доволі примарний слід, росіянам вдалося розкопати лише якимось дивом, через медичну службу. Емісар хворів лише раз. Та двоє лікарів Головного медичного управління змогли пригадати його особливість — нехай не унікальну, проте дуже рідкісну. Тож дані про Емісара збиралися лише за їх словесними свідченнями, хоч і пам’ятали вони небагато. Ну і ще дещо вдалося цій поважній службі відшукати, щоб скласти доволі примарний «портрет» людини без імені. М-м-м!

Розпачливо похитавши головою, Стенлі розвів руками:

— Як же я забув одну цікаву і важливу річ! Зараз ти взагалі усе зрозумієш. Практично той самий «портрет», якщо це взагалі можна так назвати, отримали й усі інші, зацікавлені у розшуку Емісара. Бачиш, як цікаво складається… Річ у тім, що розміщуючи мільярди у банку, я вже казав, Емісар записав конкретну умову їх отримання — отримувати гроші може лише він особисто. Проте знаючи, з ким має справу, він побоявся ідентифікувати себе у цьому банку традиційно, тобто за конкретним прізвищем, такого-то року народження і так далі… Не наважився й зробити це за допомогою фото або відбитків пальців, адже ці ознаки давали б реальну можливість зацікавленим людям поступово відшукати його навіть у масштабах такої країни, як Сполучені Штати. Тому і вирішив цей хитрун ідентифікувати себе як вкладника за такими оригінальними ознаками, як праве розташування серця у сукупності з ІІІ(А) групою крові, позитивним резус-фактором і ще деякими ознаками, яких не видно з боку, якщо самому не афішувати їх, і які ідентифікують особу не менше, ніж фото або паспорт. Погодься, навіть потрібну фізіономію можна створити за допомогою пластичної операції, якщо дуже постаратися, не кажучи вже про паспорт або фотографію. А цього не створиш. Та й підібрати важко. Знаєш, яка частота народження людей з дзеркальним розташуванням внутрішніх органів?

— Щось близько одного на триста тисяч, — не надто впевнено сказав я.

— Нехай, — погодився Стенлі. — Один на двісті чи триста тисяч має «праве» серце. Якщо ж брати повне протилежне розташування ще й усіх внутрішніх органів, то тут кількість ще менша — близько одного на чотириста тисяч. До того ж здоровими такі люди народжуються далеко не всі, а отже, тих, хто доживає до віку Емісара, відповідно ще менше. Якщо ж додати, що ця людина мусить мати третю групу крові, ймовірність знайти двійника ще менша, резус-плюс — ще менша, європеоїдної раси — ще менша… Розумієш? З додаванням кожної нової ознаки, якими володів Емісар, ймовірність знайти другу таку людину поступово наближається до нуля, навіть якщо «фейс» при цьому не має значення.

І разом з тим виловити його за цими ознаками у масштабі мільярдного натовпу практично неможливо — хіба хапати усіх і перевіряти.

— Хитро, — погодився я. — А що банк, не знаю який там, згодився на такі дивні умови? Хіба