Читати книгу - "Ліки від страху"

вчених: не обмежена реальними умовами фантазія перетворює дослідника у бездіяльного мрійника. А Лижин ні в чому не знав упину: вподобав якусь ідею, то можливо — неможливо, реально — нереально, — йому на все начхати, носиться з тою ідеєю, ніби дурень з писаною торбою, аж доки упреться в стіну. Тоді береться за щось інше. Можливо, старий з нього поступово б вибив цю дурість, якби він залишився у нього на кафедрі.

— А що, ваш батько не захотів залишати на кафедрі Лижина?

— Ні, він хотів. Але там склалася непроста ситуація. Перед закінченням інституту в Лижина з Олександром уже були деякі спільні ідеї, які їм належало перевірити експериментом. Однак Олександр жив у гуртожитку й постійної прописки в нього не було, отож для продовження наукової роботи йому треба було йти на кафедру співробітником…

— Але місце було одне, й призначалося воно Лижину? — запитав я.

— Так, — спокійно кивнула Ольга. — Володя сам від нього відмовився, бо інакше Олександрові довелося б їхати куди-небудь за розподілом простим лікарем, а Лижин був зацікавлений у співробітництві з ним. Крім того, батько вважав, що Олександр, з його талантом і цілеспрямованістю, зможе багато чого досягти. І Лижин попросив батька взяти на кафедру Олександра.

— Так, це я зрозумів, — сказав я, дивлячись у красиві ясно-сірі очі Ольги й роздумуючи над тим, що люди схильні приписувати мерзотникам чорноту духу від попелу зотлілого почуття провини й похмуре самоствердження від зарубцьованих докорів сумління. Яка нісенітниця! Підлість ясноока, безхмарна душею, червонощока від зухвалих людоїдських планів.

— Куди ж пішов працювати Лижин?

— Він відпрацював три роки у якійсь фармакологічній лабораторії, а потім Олександр перетягнув його до себе в дослідний центр.

— До того часу ваш чоловік уже захистив, мабуть, кандидатську?

— Так, звичайно! І пройшов за конкурсом у центр старшим науковим працівником.

— А ви не знаєте, у Лижина були за той час хоч якісь успіхи?

— По-моєму, ні. Він загалом безтолково розпорядився тими роками. Та коли прийшов до Олександра, в них почало виходити багато робіт і публікацій.

Я несподівано запитав:

— Даруйте, а як ваш батько ставився тоді до Олександра Панафідіна?

Ольга засміялась:

— Дивне питання! Якби він ставився до Олександра погано, навіщо б тоді залишав його в себе на кафедрі? Він завжди дуже поважав його.

Намагаючись надати запитанню жартівливого топу, я спитав:

— Ну, а може, крім поваги, він бачив у ньому ще й майбутнього зятя?

— Ха! То ви не знаєте мого батечка! Він принциповий до глупства, й на всі міркування такого штибу йому начхати. А крім того, я ж вийшла за Олександра набагато пізніше. Й, на щастя, ніколи про це не шкодувала.

— І, на щастя, ніколи про це не шкодували, — повторив я, бо в словах Ольги мені вчулася настійна потреба довести собі самій безумовну непохибність раз і назавжди зробленого вибору, істеричну напругу непотрібної відвертості в публічній демонстрації свого власного, особистого, індивідуального, тільки їй належного родинного щастя. Я усміхнувся й сказав: — Отже, зостається прожити далі в любові й злагоді сто років і померти в один день…

— Так, я б мріяла про таку долю, — цілком щиро мовила Ольга. — Але в наш час ніхто не живе по сто років. Надто ж з отаким вимотуванням нервів на роботі, як в Олександра. Вони через той метапроптизол усі просто збожеволіли.

Я мимоволі відзначив про себе, що Ольга впевнено сподівається прожити довше від чоловіка. Даремно: ніхто не знає свого часу — ні а вимотуванням нервів, ані в спокійному домашньому господарюванні.

— Ольго Іллівно, чи по могли б ви мені пояснити — я ж не фахівець, чому саме навколо отого препарату стільки хвилювань, стільки пристрастей палає?

— Нічого дивного — адже це буде видатне наукове відкриття. Повідомлення про такі відкриття викарбовують на золотих скрижалях.

— Не може бути! — вдавано здивувавсь я.

— Ще як може! Ви чули про комісію наукового прогнозування ЮНЕСКО?

— Ні, не чув.

— Ця комісія склала план-прогноз найвизначніших відкриттів людства протягом наступних ста років. Вони відносять створення ефективних хімічних препаратів для лікування психічних хвороб на дві тисячі десяті — дві тисячі двадцяті роки. Отримавши метапроптизол, Олександр випередить епоху на тридцять — сорок років. Це Державна або Нобелівська премія, це свій науково-дослідний інститут, це безмежні наукові перспективи!

Звичайно, я був свідомий того, що марно, просто безглуздо переконувати Ольгу в протилежному, гніватися на неї, вона — продукт певного морального виховання. Але приглушити в душі гостре бажання затьмарити безхмарно-райдужний небосхил її бачення життя я не міг.

— Ольго Іллівно, а чи не може так статися, що хтось інший, не наш чоловік, отримає метапроптизол?

— Наскільки я знаю від нього, над цією ж проблемою працюють японці та швейцарці. Там є досить потужні концерни — «Торей» і «СІБА»…

— Я не маю на увазі іноземні фармакологічні концерни. Що б ви сказали, дізнавшись, що препарат синтезовано у нас?

Ольга недовірливо гмукнула:

— Облиште! Цього не може бути!

— Кажучи вашими словами, «ще як може». У житті всяке буває.

Я підвівся, пройшовсь по кімнаті, зупинився біля вікна й виглянув на вулицю. Біля під'їзду пригальмовував яскраво-червоний «жигульчик». Відчинилися дверці, з машини вийшов Панафідін. Звідси, з п'ятого поверху, автомобіль із розчиненими дверцями здавався мені схожим на величезного залізного метелика, готового підстрибнути й летіти, не відчуваючи власної ваги, до синього обрію.

Панафідін зняв зі скла «двірники», кинув їх у кабіну, взяв із сидіння жовту течку, зачинив дверцята, спершу ліві, потім праві, й метелик, склавши свої крильця, став одразу важким, сумирним, обтічним.

А володар упокореної червонолакової летюхи, замкнувши двері, карбованим прямим кроком перетнув тротуар і рушив у під'їзд. То йшов дуже впевнений у собі чоловік, упевнений в справах своїх, переконаний напевне, що він майже-майже випередив добу на тридцять — сорок років, завтрашній Нобелівський лауреат, науковий керівник інституту з безмежними перспективами!