Читати книгу - "Смерть ходить по музею"

Цокання машинки заглушило ходу того, хто підкрався ззаду.

Треба негайно викликати «швидку допомогу», подумав я і схопив трубку. Проте лінія німувала. Чорний шнур теліпався в повітрі, видертий з апарата.

Карін знову застогнала, ніби хотіла сказати щось, але голова її так само лежала на машинці.

— Я тут, люба, — прошепотів я їй на вухо. — Нічого більше не бійся. Я тільки подзвоню в лікарню, полежи поки що тут, на канапі.

І я чи то поніс, чи то потяг її до довгої, низької канапи, яка стояла під стіною. Її ступні волочилися по підлозі. Коли я вклав її на канапу, вона тихо стогнала, але була все ще непритомна. Із щоки під оком текла кров. Вона, мабуть, ударилась об машинку. Я витер кров носовичком, намацав пульс. Він бився слабко, але рівно.

Її стіл був завалений папками та паперами. Біля протилежної стіни стояла сіра шафа для документів із прочиненими дверцятами.

Всередині вишикувалися в ряд сині корінці тек. Хто її вдарив і чому?

Але це потім. Зараз ішлося про життя Карін. У неї, мабуть, струс мозку, а може, й щось серйозніше. Спершу телефон. Викликати «швидку допомогу» й поліцію. А потім уже я візьмуся розгадувати всі ці таємниці.

Я вибіг у коридор. Кабінет Андерса. Там неодмінно має бути телефон. Але двері були замкнені, і відчинити їх не вдалося. Але ж тут мають бути й інші кабінети. Я пройшов зеленим, пофарбованим, як у лікарні, коридором, і дістався до сходів, якими піднімався кілька хвилин тому.

Треба піднятися ще на один поверх. У приміщеннях адміністрації хтось іще напевне працює. Та переді мною були тільки замкнені, неприступні двері.

Сходи, повертаючи, вели вгору й ставали дедалі вужчі. Я піднявся ще вище. Якщо й там не вдасться подзвонити, мені доведеться повернутися, знову бігти вниз. На вулицю. Але дивно, якщо в музеї не знайдеться телефону. Не всі ж службовці замикають на ніч кабінети.

Нарешті сходи закінчились, і я побачив перед собою вузенькі залізні двері з написом «Курити й запалювати вогонь заборонено». За цими дверима навряд чи є телефон, міркував я. І до того ж вони напевне замкнені.

Але двері виявилися незамкненими. Вони повільно повернулись на рипучих завісах, відкривши вхід у темне приміщення з високою стелею. Темрява поглинала світло, яке падало із сходової площадки. На стіні, біля дверей, блимнула червона кнопка вимикача. Я ввімкнув світло і зайшов.

Очевидно, це було велике горище. Крізь слухове віконце в приміщення проникав тьмяний відсвіт нічного неба. Стелю підтримували дерев'яні крокви. Уздовж стін було сховище для картин. Великі полотна в незграбних позолочених рамах вишикувались, як солдати на військовому огляді. Старі батальні картини з баскими здибленими кіньми і войовничими генералами тіснилися поряд із пейзажами та картинами на морські теми. А далі виднілося кілька білих, схожих на привиди статуй.

Але зараз найголовніше — телефон. До нього треба добратись якнайшвидше.

І тут погасло світло. Стало зовсім темно. Сірі квадрати у стелі пропускали трохи світла, але внизу, де я стояв, від цього здавалося ще темніше.

Одночасно сталось і ще дещо. Залізні двері зачинилися. З легким скрипом і металічним брязкотом. Я опинився у пастці. Двері зачинилися від протягу.

У непроглядній темряві я кинувся до виходу. Спіткнувся об ріг рами, яка, немов заграючи, перечепила мені ногу. Та ось нарешті й двері. Я сіпав, смикав, проте нічого не виходило. А кнопка вимикача була зовні, на сходах. Так я і стояв. Сам-один, у пітьмі. Тим часом унизу лежала на канапі безпорадна Карін. А що, як убивця повернувся? А що, як він, побоюючись, що вона його впізнала, знову прокрався до кімнати, щоб уже напевне змусити її мовчати?

Мене охопив розпач, страх. Я тарабанив у двері, я бив по них ногою і гамселив кулаками. Луна гриміла по сходах, але все марно. Я дістав складаний ніж, колупав, намагався зламати старовинний механізм замка, та зламав тільки лезо.

Я задихався. Не від напруження — від безсилля. І розпачу. Я боявся за Карін. Сам я нічим не ризикував. Десь над ранок по сходах і в коридорах засновигають мовчазні, роботящі прибиральниці, й тоді хтось ночує мене і визволить. Зі мною, отже, проблем не було. Але Карін, Карін!.. І я знову накинувся на двері, штовхав їх, молотив кулаками. І раптом у мене в мозку ніби Щось вибухнуло. Адже завтра неділя. І, звісно, ніякого прибирання не буде. Та якщо Карін пролежить там до ранку, то службовці повинні знайти її, адже вони прийдуть на нараду. Якщо тільки вона відбудеться не в іншій частині будинку.

Знайти б якусь драбину, щоб дістатися до віконця в стелі, думав я, навпомацки пробираючись назад. Надто високо. А може, є інший вихід? Горище було велике. Якщо воно тягнеться над усією будівлею, то мають бути й інші двері. Оті громіздкі картини, складені попід стінами, могли пройти тільки в досить широкий отвір, ширший за той, крізь який зайшов я.

Всі ці гарячкові міркування трохи привели мене до тями, і я обережно рушив уздовж стін, намагаючись відшукати другі двері.

Я ковзався, спотикався. Подряпав ногу, наскочив на щось гостре, й воно роздерло мені шкіру під оком? Але — ні дверей, ні вікон. Ніякого виходу з моєї темної в'язниці.

Зненацька позад мене почулося скрипіння. З того боку, звідки я прийшов. То повільно відчинилися двері, заскреготівши незмащеними завісами. Потім щось клацнуло. Двері знову зачинились.

Я стояв тихо, не сміючи ворухнутись. Якийсь інстинкт утримав мене на місці, і я причаївся в темряві.

Біля дверей спалахнув ліхтарик, тонкий пучок світла обмацував темряву. Визираючи з за підпори, я обережно стежив за світляною плямою. Вона просувалася вперед, чимраз далі від мене. Потім зникла з мого поля зору.

Намагаючись ступати нечутно, я повільно рушив слідом. Пробирався вперед, тримаючи перед собою руки, боячись спіткнутися, виказати себе.

І раптом я знову побачив світляну пляму. Вона піднімалася вгору нерівними, уривчастими рухами, ніби поштовхами. Хтось на другому кінці горища ліз