Читати книгу - "Слідами змови"

щоб постраждали інтереси Шекспіра та наших друзів. Та ні, сама королева Єлизавета не погодиться скасувати виставу.

До прем'єри лишилося всього сім день. Я не знав, як зашвидко їздять урядові кур'єри, але зміркував, що за гарної погоди, коли на кожній станції чекатимуть свіжі коні, лист дійде до сера Роберта через два-три дні. Отже, він матиме досить часу, щоб ужити потрібних заходів. Ватажків з Півночі своєчасно заарештують, заколот буде придушено, перш ніж у Лондоні дізнаються про небезпеку, що загрожувала країні.

Я встав з ліжка і вбрався у чистий одяг. Я не носив цих речей, відколи втік до Лондона, і був уражений, побачивши, які короткі стали рукава і як тісно мені в плечах. Якщо не зважати на кілька синців та подряпин, після всіх своїх пригод я почував себе анітрохи не гірше, ніж до них. Я вже звик до всіляких злигоднів.

Тільки я зайшов був у кухню і сказав, що готовий їхати, як на порозі з'явився мій брат Том із сокирою в руці.

— До нас їде сер Філіп, — спокійно мовив він.

— Сам? — спитав батько.

— Не зовсім. З ним ще п'ятеро.

— Дай-но сокиру, хлопче. Піду дорубаю дрова, — сказав батько, і ту ж мить надворі загавкав собака, попереджаючи, що наближаються чужі. — Нехай Кіт і Пітер лізуть на горище. Решта беріться до свого діла. І пам'ятайте: ви нічого не знаєте, окрім того, що я скажу.

— На бога, будь обережний! — благально вигукнула мати, коли він рушив до дверей.

— Я буду обережний, — пообіцяв батько і всміхнувся їй од порога.

Я взяв Кіт за руку.

— Ходімо. Зробимо так, як каже батько.

Вгорі над спочивальнею було маленьке горище, і ми зручно посідали на бантинах. Крізь щілини між черепицею пробивалися сонячні промені. Ми виразно чули розмову на подвір'ї.

— Доброго ранку, містере Браунрігу, — ввічливо сказав сер Філіп.

— Здорові були, сер Філіп. Чим можу стати в пригоді?

— Я хотів би дізнатися, де ваш молодший син.

— Я теж, — одрізав батько.

— Ви хочете сказати, що це вам невідомо?

— Ні, — буркнув батько. — Надто, якщо взяти до уваги, що вчора я цілісінький день до ночі шукав його в горах та ще й прикликав на поміч усіх сусідів. Навряд чи ми б робили це, якби я знав, де він, га? Коли я дурень, то про сусідів такого не скажеш.

— Вчора було вчора, а сьогодні — це сьогодні.

— Авжеж. Але сьогоднішній день може стати вчорашнім, якщо ми гаятимемо час на пусті балачки.

І я почув, як задзвеніла батькова сокира, коли він гахнув нею по колоді. Сер Філіп, напевно, зрадів, що той удар був націлений не йому в голову.

Кіт штовхнула мене в темряві ліктем.

— Мені подобається твій батько, — шепнула вона.

— Я й не думаю відтягати вас від роботи, — холодно мовив сер Філіп. — Я тільки хочу обдивитися дім, а це можна зробити без вашої допомоги.

— Ні в якому разі, сер Філіп. Мій дім — це мій дім. Ніхто не заходить туди без запрошення. Мало є людей у Камберленді, що їх я не бажаю приймати, але, на жаль, ви належите до них.

— Он як? У такому разі я покажу вам ордер, — підписаний судовими урядовцями.

— Не маю сумніву. Адже то все ваші друзі!

— Ви, очевидячки, нічого не знаєте, Браунрігу. Ваш син — небезпечний злочинець.

— Еге ж. Минулого року ви казали, що він шпурнув на вас каменюкою.

— Вам, може, невідомо, що за останню добу він учинив напад ще на двох джентльменів. Навряд чи сер Уолтер Персі виживе.

«Ну й дужий же він, коли не врізав дуба, скотившись у таку прірву», — подумав я.

— Атож, — значуще мовив батько, — останнім часом у нас багато чого роблено проти закону. Сподіваюся, злочинці дістануть заслужену кару.

— Серед них і ваш син.

— Усі, хто винен. Незалежно від їхньої можності.

Я уявив, як він, кажучи це, подивився в очі серові Філіпу; від того погляду вельможний пан, мабуть, відчув себе негаразд. Та ось батько озвався іншим тоном,

— Якщо ваші друзі підійдуть до дверей мого дому, то хай нарікають на себе, — різко сказав він.

— Вперед! — крикнув сер Філіп. — Без сумніву, це щеня ховається десь у хаті!

Собачий гавкіт та іржання коней злилися в одне. Пролунав пістолетний постріл, і куля вдарилася об стіну будинку.

— За мною! — вигукнув я і стрибнув з горища.

Ту ж мить грюкнули двері, і, коли ми вскочили до кухні, батько вже зачинив їх на засув. Мені відлягло від серця, коли я побачив, що його не поранено.

— Заставте вікна, — наказав він.

На щастя, вікна були маленькі, і ми їх легко загородили. Поки це робилося, сер Філіп із своїми друзями гупали в двері.

— Хай спробують їх виламати, — обізвався брат. — Але що ж нам робити, тату? От якби в нас був мушкет!

— Старий лук влучає не згірш од мушкета, — відповів батько, котрий багато в чому дотримувався старих поглядів і не хотів визнавати, що порох має якісь переваги.

— Але лук стріляє нечутно, — заперечив Том. — Якби в нас був мушкет, то, може, Бел або ще який сусід почув би постріли і прийшов нам до помочі.

— У мене є пістоль, — сказала Кіт, витягаючи з кишені зброю, яку їй дав Том Бойд.

— Пістоль є і в нас, та й один напасник уже стріляв. Але хіба то постріл — наче хтось ляснув пальцями? В долині його не почують.

— Помовчте хвилину, — звелів батько. — Вони перестали грюкати в двері. Мабуть, надумалися робити щось інше.

Ми прислухалися. Обложники відійшли від будинку. До нас