Читати книгу - "Замах на бродягу"

Лише пильніше придивившись до нього, можна було помітити безліч топких зморщок, що вкривали обличчя.

— Скільки літ, скільки зим! — вигукнув кликун, озираючись на всі боки. — Ви пам'ятаєте гладку Тетунію з ресторанчика «Тріполі»?

Очевидно, Бубе був майже його одноліток.

— Славний був час, га, комісаре?!

Мегре добре пам'ятав і ресторанчик, що колись, іще до війни, славився своєю марсельською кухнею, і гладку Тетунію, його хазяйку, що зустрічала клієнтів лункими поцілунками й була з усіма на «ти».

«Тріполі» містився на вулиці Дюпере, за кілька десятків кроків від теперішнього «Лотоса». В ньому збиралася найрізноманітніша публіка.

— А ви пам'ятаєте старого Луї, власника трьох будинків на вулиці Прованс? А сліпого Ежена? А красунчика Фернана, який потім став кіноактором?

Мегре знав, що зараз було марно квапити Мікі перейти до справи. Це було кокетування з його боку, звичайне серед повідомлювачів: він і сам хотів якнайшвидше подати інформацію, але так, щоб це було ніби між іншим, у процесі дружньої розмови.

Люди, про яких він згадував, були великими ділками, власниками будинків розпусти. Колись усі вони майже щодня збиралися в ресторанчику гладкої Тетунії, нерідко в товаристві своїх адвокатів. Іноді там можна було бачити досить поважних осіб, відомих актрис, навіть міністрів.

— В той час я ставив на боксерів…

У Мікі був дуже дивний погляд — можливо, через цілковиту відсутність брів та повік.

— Відколи ви стали великим начальником у Сюрте, ви вже не буваєте в нас на Монмартрі… А от месьє Лекуен нас не забуває. Здається, він на мене не скаржиться. Я, коли можу, завжди йому допомагаю… Як колись вам. Часом чуєш цікаві речі… Послуга за послугу.

Послуга, яку він вимагав навзамін, була досить проста. Мікі хотів, щоб поліція заплющила очі на його власну діяльність. Клієнти «Лотоса», які, виходячи з кабаре, да вали йому на чай, навіть гадки не мали, що кликун Мікі може заробити на кожному з них додаткові гроші.

— А чи не цікавлять пана живі картинки? — шепотів він, киваючи на вітрину.

Він міг повторити цю фразу дюжиною мов і, змовницьки підморгнувши, совав у руку клієнтові папірець з адресою.

А втім, у цьому не було нічого надзвичайного. У десятках і сотнях варіантів ця сценка повторювалася щовечора біля будь-якого з паризьких кабаре. Хіба що з тією різницею, що там ішлося не про двадцятирічних жінок, а принаймні вдвічі старіших.

— Ваш інспектор, такий гладунчик…

— Люка…

— Еге ж… Він викликав мене тижнів зо три тому, після смерті Мацотті… На жаль, я нічого не знав…

Нарешті він сам потихеньку переходив до справи.

— Я йому тоді сказав, що мій хазяїн був тут ні до чого, і я не помилявся… Зараз я можу сказати більше. Ви завжди ставилися до мене по-дружньому, і все, що я знаю, я розповім вам — не як поліцаю, а як давньому другові. Так от, слухайте… Я чув усе це на власні вуха. Марно шукати вбивцю на Монмартрі… Минулого великодня… Тобто… коли це?

— В кінці березня.

— Отож… Минулого великодня цей Мацотті раптом подався до Тулона… Шкода, що ви не знали цього шахрая… Нікчема, який хотів здаватися великим цабе….

— І що сталося в Тулоні?

— Там він угледів красуню Йоланту, коханку Матте… Ви, мабуть, чули. Це ватажок славнозвісної марсельської банди Довгоносих. Він зараз у в'язниці. На їх рахунку десятків зо два пограбувань…

— Я знаю…

— І от Мацотті вирішив, що йому все дозволено… Словом, він повернувся до Парижа з Йолантою. Про решту ви можете здогадатися самі. Кілька дружків Матте незабаром підскочили до Парижа і показали, що з їхнім ватажком краще не жартувати.

Це було цілком імовірно і добре в'язалося з тим, загинув Мацотті. Чисто, голки не підточиш. Професіонально.

— Я одразу подумав, що це вас може зацікавити, жаль, я не знав вашої адреси і тому пішов до месьє Лекуена.

Мікі зручніше вмостився в кріслі. Він явно нікуди поспішав, очевидно, не вважаючи свою місію закінчено Мегре зрозумів, що він чекає нових запитань, і з невинним виглядом запитав:

— А ви чули новину?

— Яку новину? — так само простодушно перепитав Мікі.

І одразу ж хитрувато посміхнувся.

— Вас цікавить месьє Еміль? Я краєчком вуха чув, його начебто знайшли…

— Ви допіру були в Джо?

— Ми з Джо не такі вже друзі. Але я чув розмову..

— Те, що сталося з месьє Емілем, цікавить мене більше ніж справа Мацотті.

— В такому разі, пане комісар, я змушений вас розчарувати. Я нічого про це не знаю. Як перед богом…

— А що ви самі про це гадаєте? Якої ви думки про Еміля?

— Я вже казав інспекторові… Такої, як усі…

— А точніше…

— Він вів свою справу на свій лад, але закон шанував.

— Ви пам'ятаєте, що було у вівторок увечері?

— На пам'ять я досі не нарікаю…

З його гумових губ не сходила значуща посмішка і мало не після кожного слова він хитро підморгував безбровими очима, так немов говорив щось важливе..

— Ви не помітили нічого незвичайного?

— Як сказати… Це залежить від того, що саме ви називаєте незвичайним. Месьє Еміль прийшов того вечора як і завжди, о дев'ятій годині. Разом з Адою. Вам це відомо. Потім він подався до «Блакитного поїзда»…

— І коли він з'явився знову?

— Стривайте… Тоді вже почав грати оркестр… Тобто десь після десятої. В «Лотосі» було майже пусто. Скільки не грай, а клієнти з'являються лише після кіно та театру.

— Його секретарка була з ним весь час?

— Ні… Вона незабаром повернулася додому.

— Ви це самі бачили?