Читати книгу - "В океані"

і повсюди своя краса, — сказав Агєєв. — Може, скомандуєте шоферові не газувати дуже?

Старший механік досадливо ворухнувся. Він мовчав усю дорогу, його думки були зосереджені на одному. Іноді він починав усміхатися, мугикав якийсь мотив.

— Зараз би на травці полежати ось під таким деревцем, — зітхнув Уточкін, дивлячись на зелень. — Так, різні бувають у людей смаки. Що він, дивак, власної вигоди не бачить?

Машина йшла повільніше, проїжджала мимо літнього худого чоловіка, що сидів на кам'яній обочині дороги. Розклавши на колінах газету, норвежець неквапливо їв сушену рибу. Його майже торкнулося крило машини, що проїхала мимо.

— Закушує собі під курявою, на камінні, дивачина. А міг би пройти два-три кроки, на тій он галявині розташуватися, — сказав Уточкін.

— А вас не зацікавило, що означають оці стовпчики з написами по краях дороги? — різко спитав штурман.

— Бачу стовпчики… А хто їх знає, що там написано.

— Так от, учора, проїжджаючи по місту, ми поцікавилися цим, — сказав Курнаков. — На них написано «adgang forbudt» — вхід заборонено. Вся оця зелень, кожне деревце, кожна галявина тут — належать бергенським власникам дач. Ніхто не сміє торкнутися їх під страхом арешту або штрафу.

— Так, може, пустимо самим повним машину? Нудно стало дивитися на цю зелень, — сказав Агєєв.

Штурман кивнув. Машина пішла повним ходом. Агєєв знову витяг кругле дзеркальце з кишені, підніс до очей.

— Що це ви все у дзеркало на себе любуєтесь? — здивувався штурмам.

— А от назад погляньте, товаришу капітан другого рангу. Та не обертайтесь, а як я… — Агєєв простяг йому дзеркальце.

Курнаков глянув у скляний сріблястий кружечок. У дзеркалі відбився дальній поворот дороги. Було видно, як винеслись із-за цього повороту три велосипедисти, поспішаючи з усіх сил. Вони низько пригнулися до рулів, їхні коліна рухались, як у гонщиків на треку. Один мчав попереду, двоє інших — кроків за двадцять від нього. Мить — і новий поворот сховав їх з очей.

— Що б це означало, мічмане? — спитав Курнаков.

— А це означає, — сказав суворо Агєєв, — що перебуваємо ми, як ви точно висловились, у буржуазній країні. Ще в порту я помітив цих громадян — вони осторонь корабля стояли. По дорозі глянув у дзеркальце — вони тут як тут. Ми загальмували — і вони теж.

— Подивимось, що далі буде, — сказав Курнаков.

Машина звернула з шосе вбік, на нешироку лісову дорогу. З-за сосон і білокорих берез виникли обриси заміського будинку.

— Тролдхауген. Едвард Гріг, — сказав шофер, обернувшись до пасажирів. Загальмував біля будинку. Недалеко стояло кілька автомашин.

З напіввідчинених дверей і розкритих навстіж вікон будинку з високою заскленою терасою та квадратною башточкою мезоніна линули звуки фокстрота, важке човгання багатьох ніг.

— Схоже на те, що тут веселяться на всю губу, — сказав Уточкін. Від будинку, поспішно спустившись з ганку, йшла до нас невисока жінка в білому фартусі і старомодній наколці. Щось сказала Курнакову.

— Вона говорить, — переклав Курнаков, — що це веселиться молодь, американські туристи. Просить зайти в музей пізніше, а зараз пройти до озера, до могили Гріга.

Старший механік повернувся, швидко пішов по кам'янистій стежці вниз.

— Тихоне Матвійовичу! — покликав штурман. Старший механік не відповів. Він ішов усе швидше, майже біг, нібито звуки фокстрота штовхали його в спину. Всі інші рушили за ним. Зупинилися тільки тоді, коли музика завмерла вдалині. Їх охопила волога тиша парку, що розкинувся навколо.

Крізь листя дерев блищала тут бліда вода озера. Вкрита біля підніжжя довгими лезами папороті, густими кущами вересу, здіймалася гранітна скеля. Старший механік, опустивши голову, стиснувши пальці в кулаки, зупинився, придивився, зняв капелюх.

— Могила Едварда Гріга, — неголосно сказав штурман.

Моряки мовчки дивилися на врізаний у граніт широкий клинописний напис: «Едвард і Ніна Гріг», оточений диким розливом зелені.

Агєєв обернувся на шелест кроків по кам'янистій стежці.

По стежці швидко спускалися три чоловіки. Неважко було впізнати в них помічених мічманом велосипедистів. Усі троє були однаково одягнені — темні грубошерсті піджаки облягали широкі плечі, штани, мішкуваті в колінах, були заколоті шпильками на зразок велосипедних штрипок.

Попереду поривчастою, не зовсім твердою ходою йшов високий хлопець. На його смуглявому, затемненому капелюхом обличчі був визивний вираз.

Кістлявий широкоплечий старик, що спускався слідом за ним, наздогнав його, схопив за лікоть, ривком повернув до себе. Хлопець щось злісно пробурмотів. Старик говорив докірливо й гаряче. Третій норвежець теж стис за лікоть і примусив зупинитися хлопця, що слабо опирався.

Старик попрямував до радянських моряків, які здивовано чекали.

Чиста синява очей блищала на його засмученому, вкритому червонуватим загаром обличчі. Він хотів щось сказати, але осікся, вдивляючись в Агєєва. Усміхнувшись, вимовив по-норвезьки кілька запитальних слів.

Боцман кивнув, відповів по-норвезьки, насилу добираючи слова. Старик урочисто потис йому руку. Хлопець у капелюсі похмуро дивився в землю.

Не випускаючи руки старого норвежця, Агєєв повернувся до Курнакова.

— Виявляється, зустрічалися ми з ним у сопках. Запам'ятав він мене. Він, мовляв, Олав Скурре, не вперше зустрічається з росіянами, бив фашистів у Північній Норвегії. Точно, впізнаю його тепер — був такий партизанський ватажок. Ще, каже, — він рибалка з острова Б'єрней.

— Б'єрней! — Курнаков потряс руку старикові. — З цього острівця, товариші, в перші дні окупації Норвегії майже всі жителі-рибалки втекли на своїх ботах, вступили в армію Опору. Щоб покарати їх, фашисти вбили тих, що залишилися на острові, спалили селища. Скажіть йому, мічмане, — ми пам'ятаємо подвиги норвезьких патріотів.

— А от, як це сказати, товаришу капітан другого рангу?.. Мабуть, не зрозуміє…

Але старик, видно, прекрасно зрозумів переклад Агєєва. Його очі засиніли ще більше.

На вершині стежки з'явилася постать хранительки музею. Вона змахнула хусточкою, щось прокричала.

— Каже, поїхали американці. Запрошує в будинок, — сказав штурман.

— Ну, ходімо, товариші, — квапливо кинув старший механік і попрямував угору.

— Але в чому