Читати книгу - "Зоряні крила"

машині на площі перед вокзалом, чекає Валенса, яке ж може бути маячіння?

— Здрастуйте, Валю, — почувся теж дуже знайомий жіночий голос, і дівчина вирішила, що це вже напевне божевілля.

Схвильована, злякана до краю, вона швидко обернулася і побачила просто перед собою Крайнєва. Він стояв, тримаючи в руці маленького чемодана, і дивився на Валю. Дівчина мало не закричала від несподіваної радості.

— Крайнєв, — не то сказала, не то простогнала Валя, все ще не зважуючись повірити.

— Добрий день, Валю, — сказав Крайнєв, милуючись її здивуванням.

— Ви… ви живі?

Валя потрусила головою, немов намагаючись відігнати видіння. Потім сильно вдарила рукою по борту машини:

— Ой! Ні, не сплю!

Шофери сусідніх машин були шоковані і незадоволень Справді, де ж це видано, щоб шофер у нестямі кидався на шию пасажирові, навіть коли цей шофер така вродлива дівчина, як Валя. Більше того, саме така вродлива дівчина, коли вона вже сіла за баранку, мусить поводитися стриманіше…

Валі було абсолютно байдуже, що подумають про неї її колеги. Крайнєв живий, він тут, в Києві, стоїть поруч Валі, а все інше не може мати ніякого значення!

Але все-таки дуже розійтися своїм почуттям Валя не дозволила. Обличчя її залилося червоною фарбою. Вона кумедно зсунула брови і сіла до руля. Слова не приходили їй в голову. Дівчина просто не знала жодного слова, яке могло б відбити хоч би одну соту часточку її почуттів. У захопленні вона дивилася на Крайнєва, а той, до краю схвильований такою зустріччю, теж не знав, як поводитися, що робити.

— Ну, ми вже, мабуть, можемо рушати, — долетів ніби здалека голос Валенса.

— Так, звичайно, — відповіла Валя, сама не розуміючи власних слів.

Директор допоміг Яринці сісти на заднє сидіння. Юрій умостився поруч Валі. Машина рушила. У повному мовчанні доїхали вони до бульвару Шевченка, і Валя вже хотіла повертати до інституту, коли Крайнєв несподівано попросив:

— Давайте проїдемося, я так давно не бачив Києва.

Двічі просити Валю не довелося. Вона ладна була їхати отак тисячі кілометрів… і щоб Юрій Крайнєв сидів поруч неї.

Місто, оповите вже прохолодним серпанком променів осіннього сонця, проходило перед ними. Воно показувало Юрію Крайнєву нові будинки і нові риштування. Воно тягнулося вгору, до сонця широкими вікнами, прямими вулицями і усмішками людей. Воно віддзеркалювалося у холодних водах Дніпра першими каменями гранітної набережної правого берега.

Місто проходило перед Юрієм Крайнєвим добре знайоме і дивно нове. Він палко любив його. Від Японії до Польщі, від Паміру до Фінляндії лежала, молодо дихаючи, його батьківщина, і це місто було її частиною. І так хотілося, щоб довше тривала ця прогулянка, щоб більше зустріти рідних, давно не бачених вулиць, будинків і дерев.

Але авто, круто завернувши, спинилося біля блискучих сходів інституту стратосфери, і думки Крайнєва обірвалися. Він вийшов з машини, ступив на східець, і йому здалося, ніби граніт похитнувся під йото ногою. Через знайомі двері, де кожна дрібниця навівала силу-силенну спогадів, весь охоплений радісним почуттям повернення, він зайшов в інститут.

Старенька бабуся, гардеробниця, глянула на нього і злякано перехрестилася. Юрій весело засміявся, підійшов, міцно обняв і поцілував стареньку — зараз йому хотілося розцілувати цілий світ.

Поруч з Валенсом ішов він по коридору. На мить зупинився біля свого кабінету. Табличка з написом: «Юрій Крайнєв», як і раніш, висіла на дверях.

«Вони були певні, що я повернуся», подумав Крайнєв і вдячно глянув на Валенса.

У кабінеті директора вони сіли один проти одного і трохи помовчали. Валенс майже не змінився за цей час. Зате на обличчі Крайнєва сліди страждань позначилися у вольовому затиску губ, навіть в усмішці.

— Я й досі не можу зрозуміти, як ти зважився вилетіти на такій машині. Адже це було мало не самогубством…

— Ні, — відповів Крайнєв, — самогубці мені ніколи не подобалися, і до їхнього товариства я записуватися наміру не мав. Але в мене іншого шансу не було. Ніхто з моїх тюремників не міг припустити, що машина без гвинта може відірватися від землі… Саме в цьому був мій порятунок… Зате тепер я знаю про реактивні літаки більше, ніж будь-хто інший. Знаю, якими вони мають бути, і шлях, яким мають розвиватися. І, звичайно, це має бути не ракета, а турбореактивний двигун.

Крайнєв говорив, але Валенсу весь час вчувалася за цими словами зовсім інша думка, от так, ніби говорить людина якісь точні слова, слухає і відповідає, а хоче взнати щось зовсім інше і не наважується запитати…

Вони знову помовчали кілька хвилин, потім Юрій таки не витримав і спитав:

— Де Ганна?..

Ні в Берліні, ні в дорозі він не дозволив собі ні до кого звернутися з цим запитанням, але тут уже більше мовчати не міг. Валенс розумів, як важко другові вимовити ці слова, і відповів стримано і тихо.

— Ганна дуже хвора. Ми. вжили багатьох заходів і консультувалися з багатьма лікарями, але поки що безуспішно. Мені здається, що твій приїзд буде для неї найкращими ліками…

— Ти гадаєш, вона мене не забула?

— Певен того.

Вони ще помовчали. Десь у глибині будинку інституту стало чути спочатку неясний, але щораз дужчий шум. Так, ніби з глибини вродившись, аж нагору будови йшла могутня демонстрація.

— Що воно таке? — запитав Крайнєв.

— Я думаю, що це люди зібралися біля Яринки і, мабуть, скоро будуть тут.

Валенс не помилився. Починаючи від тієї хвилини, як Крайнєв поцілував гардеробницю, всяка робота в інституті припинилася. Новина облетіла кімнати і поверхи блискавично швидко. У залі засідань Яринку мало не задушили в обіймах.

— Де Крайнєв? Давайте нам нарешті Крайнєва! — вигукнув на весь голос