Читати книгу - "Небезпечнi мандри"

— Прокляття! Я й сам не знаю, скажу тобі правду, — відповів Кучма. — Там сидить великий птах! У житті такого не бачив!

— Завбільшки з фазана?

— Ні, трохи менший за фазана, але більший за горлицю. Але ж лютий! — сказав Кучма.

— Це він так гучно кричав?

— Еге ж, і добряче налякав мене тим криком. Ми сиділи перед самим його носом. Але чомусь він не може зрушити з місця.

— Піду й собі гляну на нього, — вирішив Ліщина.

— Птах страшенно лютий! Ради всього святого будь обережний!

Незабаром троє кролів умостилося трохи віддалік перед птахом, а той у відчаї зиркав то на одного, то на другого. Нарешті Ліщина заговорив до птаха змішаним наріччям полів та лісів:

— Ти поранений? Не летіти?

Відповіддю було хрипке клекотливе бурмотіння, і кролі збагнули зразу, що мова його нетутешня і що прилетів він із далекого краю. Але не зразу вони зрозуміли, що саме він каже:

— Ви прийти вбити! Ярк! Ярк! Убити! Ярк! Думай, я — кінесь! Я — ще не кінесь! Я вас добре бити…

Птах швидко-швидко крутив головою, а тоді несподівано почав рити дзьобом землю. Кролі тільки тепер побачили, що перед птахом повискубувана трава й земля поколупана. Якусь хвилину він дзьобав землю тут і там, а тоді облишив і знов почав стежити за кролями.

— Мені здається, він помирає з голоду, — припустив Ліщина. — Нам би його нагодувати! Кучмо, будь ласкав, піди назбирай черв'ячків чи чогось такого!

— Чого-чого?

— Черв’ячків.

— Щоб я та збирав черв’ячків?

— Хіба вас не вчили цього діла в Оуслі?.. Ну та гаразд, я сам назбираю! — сказав Ліщина. — А ви з Срібним побудьте тут.

Однак через якусь хвилину Кучма приєднався до Ліщини в канаві, й вони заходилися гребти суху землю. Останнім часом дощів було мало, а на пагорбах черв’яки рідко трапляються навіть у дощову погоду.

— А що коли принести йому жучків, мокриць чи ще чогось такого? — запропонував Кучма.

Знайшовши кілька гнилих сучків, кролі принесли їх до виямки. Ліщина обачливо посунув одного сучка ближче до птаха.

— На! Комахи!

Птах трьома ударами розтрощив сучка й проковтнув комах, що там таїлись. Скоро у виямці утворилась купка сміття, а кролі тягли й тягли сюди все, з чого їхній новий знайомець міг добути їжу. Кучма натрапив на кінські кізяки на путівці, повиколупував, переборовши огиду, черв’яків і переніс їх по одному до ями. Ліщина похвалив його, але Кучма тільки пробурмотів:

— Гляди, не розкажи про ці мої подвиги сорокам! Зроду-віку жоден кріль не займався черв’яками!

Кролі вже з ніг падали від утоми, коли птах перестав їсти й подивився на Ліщину.

— Кіншати їсти, — сказав він і спитав: — Нашо ти се робити?

— Ти поранений? — спитав Ліщина.

Птах підозріливо зиркнув на нього.

— Ні, не поранений! Багато битись! Трохи тут сидіти, потім летіти геть.

— Сидіти тут — тобі кінець! — сказав Ліщина. — Погане місце! Прийде гомба, прийде яструб!

— Всіх к шорту! Битись багато!

— Ай справді, він добряче повоює! — мовив Кучма, захоплено дивлячись на двовершковий дзьоб птаха й товсту шию.

— Ми не хочемо тебе вбивати, — сказав Ліщина. Лишатися тут — тобі кінець! Ми хочемо допомогти тобі,

— Не бреши!

— Ходімо! — зараз же сказав Ліщина товаришам. — Нехай він побуде сам. Хай трохи побореться з яструбом!

І звільна пострибав геть.

— На що ти сподіваєшся, Ліщино? Це ж дикун і грубіян! З таким не подружиш! — висловив думку Срібний.

— Може, й твоя правда, — відказав Ліщина. — Але яке нам пуття, скажімо, з синиці чи вільшанки? Вони все товчуться на місці. Нам потрібна велика птиця!

Після обід Ліщина розпоряджався, що і як ще треба зробити в колонії. Соти були вже майже вивершені, хоча кролі — непослідовний народ і можуть удосконалювати свої оселі без кінця. Тунелі, ходи, лігва — все помалу набувало належної форми.

Однак надвечір Ліщина знов навідався до виямки. Птах усе ще був там, але, здавалося, стомився і вигляд мав не такий бойовий.

— Досі тут? — спитав Ліщина. — Ну що, бився з яструбом?

— Не битись! — відповів птах. — Не битись, але пильнувати, пильнувати, фсе пильнувати! Погано!

— Ти голодний?

Птах не відповів.

— Послухай, — умовляв Ліщина, — кролі не їдять птахів. Кролі їдять траву. Ми допоможемо тобі!

— Нашо?

— Це неважливо. Ми тебе сховаємо. У великій норі. Дамо їсти.

Птах задумався.

— Ноги — добре! Крило — погано! Дуже погано!

— То йди за мною! Лапами!

— Ти мене поранити — я тебе вбити!

Ліщина одвернувся. Тоді птах знову заговорив:

— Далеко ваша нора?

— Ні, недалеко!

— Тоді йти!

З великими труднощами птах підвівся, хитаючись на своїх дужих криваво-червоних лапах, і відкрив крила. Ліщина відскочив, наляканий, великим розмахом двох оперених арок. Але птах, скривившись від болю, зараз же й склав крила.

— Крило — погано! Я йти!

І слухняно подибав по траві за Ліщиною, а той остерігався підпускати його занадто близько. Їхня поява схвилювала всю колонію, але Ліщина змусив усіх замовкнути і з незвичною для самого себе суворістю наказав Кульбабі й Жостіру:

— За роботу швидко! Птах поранений, і ми повинні дати йому притулок,