Читати книгу - "Атланти з планети Земля, Леонід Миколайович Панасенко"

Чому тоді я не поділився своїми побоюваннями з Холмсом, спитаєте ви? Річ у тім, що, побачивши в люльці цвях, я збагнув: “брати по розуму” діють значно витонченіше, ніж лондонські харцизяки. Цвях у люльці — не що інше, як найпотужніший бездротовий телеграф. А Холмс — це не Холмс.

Ой лелечко, за розмовами ми й не помітили, як стрілка підійшла до заповітної позначки. Скрипка в кімнаті мого друга стомлено зітхнула і змовкла. Біг-Бен пробив дев’яту ранку.

До вітальні непевною ходою зайшов Холмс (поки що зватимемо його по-старому…).

— Ви так і не лягали? — здивувався він.

— Як ви здогадалися? Адже зараз ранок, і я цілком міг би вже вийти снідати.

— Облиште, Уотсоне, — неквапом заперечив Холмс. — Чи ж ми з вами перший день знайомі! Погляньте на себе в дзеркало.

“Он як, — подумав я, — це він помітив. Та головне, щоб не здогадався про інше”.

— Ви можете мене привітати, — сказав він недбало. — Я вже все з’ясував.

— Чудово! — вигукнув я з удаваного радістю, відчувши, що наблизився вирішальний момент. — З великим задоволенням! Чекайте, — і заспішив до своєї кімнати, де все підготував заздалегідь.

За хвилину я повернувся з букетом незвичних для весняного Лондона троянд.

— Боже, Уотсоне! — знітився Холмс. — Аж ніяк не чекав від вас такої…

— Дрібниці, — закінчив я і вручив квіти, а яких блискавично вихопив наручники й клацнув ними на зап’ястях псевдо-Холмса (тепер можна називати речі своїми іменами!). — Отже, вітаю вас, професоре. Присягаю честю, ваша підступна діяльність наблизилася до фіналу. Не здумайте викидати коників: у барабані цього револьвера майже півфунта свинцю.

Я приставив свого “Сміта і Весона” до його грудей, наче стетоскоп. Серце пацієнта билося рівно: пульс — сімдесят п’ять ударів. Неймовірно! Такої витримки важко було чекати навіть від короля злочинного світу, який, власне, й стояв перед! мною. Жестом я наказав йому сісти в крісло й мовчати, а сам підкрався до виходу і сховався за портьєрою.

Чекати довго не довелося. Місіс Хадсон не забарилася з’явитись, певно, відчувши, що не все гаразд. Ще мить — і вона теж у наручниках. Псевдо-місіс Хадсон була вкрай здивована.

Я взяв дзвіночок і покликав хлопчика-лакея.

— Джімме, ось вам пенні. Ловіть кеб і мчіть до Скотленд-ярда по Лестрейда або Грегсона.

Малий прогупотів по сходах, а я, тепер уже не приховуючи цікавості, заходився розглядати мою гарненьку “парочку”. Вони поводилися по-різному. В дами були й досі перелякані круглі очі, рюмсаючи, вона щось верзла про платню за помешкання, мігрень та моціони, про те, що приватна практика лікаря не такий уже й вигідний бізнес, бо висотує сили, а схильність дописувати в журнали спричиняє заворот кишок і неврастенію…

“Говори, говори”, — подумав я й перевів погляд на нього.

Він, здавалося, був до всього байдужий. Проте аж на дні його очей кипіла якась пекельна робота, гуло полум’я.

— Боже праведний! — сплеснув я в долоні. — Яка лагідність і цнота! Зіграйте щось на скрипці, Шерлок Холмс… Яка запекла облудність! Ви!! — вигукнув я, ледь стримуючись від брутальності, — ви… слів не доберу… Так, так, це вас обох стосується.

Для перестраху я поглянув у вікно. Місто мало жахливий вигляд. Зеленуватий отруйний туман. Мряка. Болото. Морок. Сморід. І газові ліхтарі — ніби очі жовтого диявола…

Таке видовище не дає розслабитися. Витримка знову повернулася до мене.

— Добре, — сказав я з убивчою посмішкою. — Якщо вам не важко, чи не розгримуєтеся, панове? Цей камуфляж може спантеличити хіба що якогось йолопа-констебля.

— Послухайте, Уотсоне, — з похмурою нехіттю обізвався професор. — Ви здавна кохалися у фантазіях. Та раніше обмежувались лише екзерсисами в царині красного письменства. А от сьогодні ми з місіс Хадсон переконалися, що в своїй вразливості ви дійшли…

— Де? — перебив я його, — де ви бачите місіс Хадсон? — Він знову почав мене дратувати. — Це така ж місіс Хадсон, як я Конан Дойл, а ви — Шерлок Холмс. Але браво, гра бездоганна. Досі жодного зриву! Мене навіть тішить, що я маю справу з таким супротивником… — А про себе подумав: воно й добре, що затримані не відмовлялися од маскараду. Нехай скотлендярдівці застукають їх на гарячому.

— Ну, — всміхнувся він, — хто ж тоді я такий?

— Я навіть міг би припустити, що ви сер Джон Хейр,[1] коли б не знав, хто ви насправді. Професор Моріарті, от ви хто!

Професор зареготав, мов божевільний. Потім глянув на мене так, ніби бачив уперше, і спробував знову розсміятися, та тільки мугикнув.

— Але ж ви чули, як я грав на скрипці… — У його голосі вчувалася розгубленість.

— Е, то пусте. Зіграти какофонію може хто завгодно. Для цього не треба бути славетним детективом.

— Уотсоне, давній мій друже! — сіпнувся Моріарті. — Мене ж знає ось вона, місіс Хадсон…

— Собака Баскервілів вам друг. Я не маю сумніву: ця особа, що разом з вами, — інопланетянка.

— Стривайте, — завагався професор, — з цього приводу Герберт Уеллс сказав, що в оних представниць легко зауважити такі прикмети: у них смикається нижня повіка правого ока, вони весь час кусають губи, на обличчі вони бліді. Перевірте, у мене в кімнаті лежить книжка.

Я не хотів дивитися ні в яку книжку (Уеллса, хвалити бога, знаю назубок), а замість цього пильно вдивлявся в обличчя інопланетянки.

Псевдо-місіс Хадсон сиділа, кусаючи нижню губу, повіка в неї смикалася — правда, не права, а ліва. Обличчя кольором не відрізнялося від гербового паперу найвищого гатунку.

Мені страшенно захотілося покадити люлькою, зробити кілька хімічних реакцій і потирликати на