Читати книгу - "Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль"

заперечував проти мерзотностей, які приписували богам; див. також Ісократ. “Бузіріс”, 38.

107.    Федон, 61 В. Ці поетичні міфи можуть говорити правду (“Федр”, 259 С-Д); “Закони”, 682 А).

108.    Страбон, 1,1,10, С. 6-7; 1,2,3, С. 15. Процитуємо також сенсаційний текст “Метафізики” Арістотеля, 1074 В 1: “Традиція, яка прийшла із найдавнішої античності і була передана у формі міфу наступним століттям, учить нас, що зорі - це боги (...); усе інше з цієї традиції додалося пізніше у міфічній формі для того, щоб переконати загал і послужити спільним законам та інтересам; таким чином, богам надаються людські форми (...);

якщо відділити від розповіді початкову основу і розглядати її окремо (...), тоді помітимо, що тут маємо справді божественну традицію: тоді як, очевидно, різні мистецтва і філософія якомога далі розвивалися багатьма прийомами і щоразу втрачалися, ці думки є, так би мовити, реліквіями античної мудрості, що збереглися до нашого часу”. Астральна релігія грецьких мислителів, така для нас приманлива, дістала чудову характеристику П. Обанка // Le Probleme de VEtre chez Aristote, Paris, PUF, 1962, p. 335 sq.

109.    Див. прим. 98. Арістотель належав до першої школи і гидував алегорією: “Міфологічні хитрощі не вартують того, щоб їх поважно вивчали" (“Метафізика”, 134,’ 1000 А 19).

110.    Гален. De placitis Hippocratis et Platonis, II, 3 (vol. V, p. 225 Kllhn), враховуючи контекст.

111.    De placitis, II, 3 (c. 222 Юон) для Seconds Analytiques; для силогізму і логіки Хрізіпа, с. 224, де Гален протиставляє науковий доказ діалектиці з її топіками, риториці з її підставами і софістиці з її грою підступними словами. Гален сам вважає себе строгим умом, жадібним до аподиктичності (De libris propriis, 11; vol. XIX, p. 39 Kuhn), і в медицині він віддає перевагу “гра-мічним доказам”; тобто геометричним перед риторичними pisteis (De fcetuum fonnatione, 6; vol. IV, p. 695 Kuhn); самим риторам доводилося вдавати, що вони звертаються до наукового доказу (De praenotione ad Epigenem, !*; vol. XIV, p. 605). У розрізнюванні, яке я тут роблю між строгістю і велемовністю, я описую два відношення: я не беру в античному сенсі і в усій їхній точності те, що філософські школи називали доказом, діалектикою і риторикою; риторика використовувала силогізми або, принаймні, ентимеми; і доказ, навіть без його відома, часто був більш діалектичним і навіть більш риторичним, аніж доказовим (P. Hadot, “Philosophic, dialcctique, rhetorique dans I'Antiquit^” // Studio philosophica, XXXIX, 1980, p. 145). Ми вивчаємо тут менше методи переконання, як відношення до переконливості та істини; щодо цього цікаво подивитися, як Гален відмовляється від певних методів переконання: він не хоче вірити бездоказово, “як вірять у закони Мойсеєві і Христові” (De pulsuum differentiis, vol. УШ, p. 579 і 657); не менш цікаво побачити, що у стоїків “об'єктивні умови переконання змішуються із сильним суб'єктивним переконанням” (Є. ВгЯііег, Chrysippe et ГАпсіеп Stoicisme, Paris, PUF, 1951, p. 63).

112.    De placitis, VI, 8 (vol. V, p. 583 Kuhn). Про цитування відомих поетів від Гомера до Евріпіда, яке множив Хрізіп з намаганням показати, що hegemonikon містився у серці, а не в голові, див.

De placitis. III, 2 і 3 (p. 293 sq.). За Галеном Хрізіп уявляв собі, що більше він цитуватиме поетів як свідків, більше він доказуватиме те, що є лише способом риторів (III, 3, с. 310). Яким чином стоїки могли виправдовувати це звернення до поезії і до міфів як до авторитетів? Як до вираження загального смислу? Безперечно, такою була б відповідь, яку вони могли даті; усі люди дістають із даних смислів спільні поняття, усі вірять у справжність богів, у безсмертність душі тощо (ВгбЬіег, Chrysip-ре, р. 65). Окрім міфів та поезії, етимологія імен була іншим свідченням цього спільного смислу (про etymon, водночас перше значення і справжнє значення слова, див. Galien, vol. V, p. 227 і 295). Прислів'я, примовки і спосіб висловлення також правили за доказ. Однак знову ж ми розглядаємо менше те, що стоїки гадали робити, як те, що вони робили, самі не знаючи цього. В усякому разі принаймні дві ідеї співіснують у них: в усі часи люди мають спільні поняття, які є правдиві; з другого боку, люди мали з самого початку більше і більш божественне значення правди, аніж люди сьогоднішні; обидві ідеї, які погано погоджуються, пробують, як одна, так і друга, виправдати як-небудь цю дивну владу, яку стоїки надавали міфічному, поетичному та етимологічному слову. Про поезію як таку, що має властивість говорити правду, див. особливо Платон, “Закони”, 682 А. Поезія, отже, натхненна, і кожен натхненний текст (наприклад, текст Платона) буде поріднений із поезією, навіть якщо він написаний прозою (811 С). Якщо поезія поріднена із міфом, це не тому, що поети розповідають міфи, але тому, що міф і поезія обидва неминуче правдиві і, можна сказати, божественного натхнення. Тепер розуміємо справжню причину, чому Епікур засуджував поезію: він не засуджував факт писання віршем, а не прозою, чи навіть, радше, міфічний зміст, а звідси, в його очах, обманливий зміст багатьох віршів: він засуджував поезію як авторитет, як уявне джерело правди, і він засуджував її на тій самій підставі і на тій же площині, що і міф. Він рівно ж засуджував інший уявний спосіб переконання, про який ми також говорили - риторику.

13. Це захоплення Гомером і взагалі поезією вартувало б окремого дослідження. Воно триваліше до кінця Античності; на початку п’ятого століття думки розділяються також щодо Вергілія: одні вважали його простим поетом, автором фантазії, тоді як інші бачили в ньому джерело знань - найменший його вірш говорив правду і вартував найдетальнішого дослідження; див. Macro be, Satumales, 1,24 і ПІ-V. Тут ідеться про іншу проблему - проблему можливих відносин між текстом і його референтом. Про правду поезії у стоїків, зауваження М. Поленца Die Stoa, Gottingen, Vandenhceck et Ruprecht, 1978, vol. I, p. 183 і 235, менш завершені, аніж решта книжки.

114.Galien.    Deplacitis, V, 7 (vol. V, p. 490 Kuhn). Про Хрізіпа, Гомера і Галена див. F. Buffi&re, Les Mythes d 'Homkre et la pensee grecque, Paris, Les Belles Lettres, 1956, p. 274.

115.    P. Aubenque, Le Probleme de l’£tre chez Aristote, p. 100.

116.    Aristote, Metaphysique, В 4, 1000 A 12.

117.    Про міф як прикрасу чи розвагу для того, щоб проковтнути правду, див. Lucrfcce, І, 935; Aristote, Metaphysique, 1074 В 1; Strabon, 1,6,19, С. 27. Про ідею, що не можна спочатку брехати, див. P. Aubenque, Le Probteme de VEtre chez Aristote, p. 72 і примітка 3.

118.    Про обширну тему