Читати книгу - "Дзвін сонця, Олександр Петрович Казанцев"

— А це означає, що Кампанелла, переконаним послідовником якого ти став, оригінально мислив. Одного разу великий Сократ стверджував мені: “Думати не так, як інші, цілком достойно, якщо це служить людському благу”.

Сірано розгублено дивився на ритора.

— Сократ? Ти з ним стрічався?

— Атож. Проста і мудра людина з лицем фавна і ніжним, чуйним серцем. Розповім про нашу першу зустріч.

— Не жартуй, брате Тристан. Чи, може, ти випробуєш мене?

— Навіщо? Тебе вже випробували. А я повинен спрямувати тебе на правильний шлях, як свого часу робив це з Сократом.

— Свого часу?.. — Сірано ледве стримувався від люті. Невже англієць, який знає давню мову, кепкує з нього? Нараз ним оволоділа тривожна думка: а чи не має він справу з божевільним! І маячня про соляріїв так само достовірна, як і “безсмертність”, що дала змогу “свого часу” — дві з лишком тисячі літ тому — спілкуватися з Сократом.

Сірано охопили пекучий жаль і туга. Зараз він оддав би все, аби повернути недавню готовність боротися разом із доброносцями проти Зла, домагаючись торжества справедливості. І, ховаючи сльози, що зблиснули в куточках очей, відвернувся.

А “божевільний” Тристан, наче й нічого не сталося, згадував:

— То були часи великого зодчого Фідія і його друга Перікла, правителя Афін, які саме будували дивовижний храм Афіни-Діви на узгір’ї за містом. Тоді ще не було дороги для процесій. І я не схотів скористатися під’їзним шляхом для доставки на будову мармуру, а крутою гірською стежкою піднявся просто на майдан, де красувався майже завершений Парфенон. Які красиві були його колони на фоні напрочуд голубого неба! Яка неповторна гармонія пропорцій! Солярії могли б позаздрити, якби мали таке почуття. Але мені хотілося не лише милуватися справжньою красою, створеною людьми, а й зустрічатися з молодим скульптором, сином каменяра, який все життя витесував із брил божества. Фідій доручив Сократові (так називали скульптора) встановити в храмі зображення богинь, носительок Зла, а той самовільно замінив смутні фігури світлими образами богинь Добра, зробивши це так вражаюче, що навіть господар, розлючений свавіллям підмайстра, визнав роботу юнака кращою за свій попередній задум. Мені ж здавалося: художник, котрий засобами мистецтва втілив ідею Добра в благородному камені, здатний бути тим самим соратником за “Місією Розуму і Серця”, якого я марно шукав по всій Елладі. Хтозна, може, скульптор Сократ зажив би не меншої популярності, ніж філософ, шукач блага, яким він став після наших розмов. Прислухавшись до моїх порад, він облишив і мармур, і свій шовковий хітон з нарядними сандаліями, босоніж ходив серед народу, розмовляв з людьми про життя, наставляв їх на світлий шлях. Отож і став першим визнаним мудрецем Еллади.

— Чи не хочеш ти сказати, — перебив Тристана обурений Сірано, — що ти був Демонієм Сократа, якого той називав своїм порадником?

— Саме так, брате по крові, Демоній Сократа — твій слуга, як кажуть у наш час.

І тут Сірано повністю втратив терпець. Перед ним, безумовно, не божевільний, а англієць-насмішник, який вирішив принизити француза, що зажив слави дуелянта. Невже все, що сталося в підвалі, — шпаги, спрямовані просто в груди, кров’ю підписана клятва — то лише жалюгідний балаган, розіграний для того, аби розвінчати Сірано?!

Сірано мав запальний невтримний характер, часто в суперечках не володів собою. І тепер вихопив шпагу, крізь зуби процідив:

— Чи знаєте ви, містере Лоремітт, що я провів понад сто дуелей, хоч жодного разу не викликав свого суперника на поєдинок. Після моєї словесної відсічі вони самі пропонували битися на шпагах. Але ваші речі ображають не тільки мене, а й великих мислителів, яких я глибоко шаную. Ви насмілилися кепкувати з Сократа і Кампанелли, а тому вам доведеться схрестити зі мною зброю!

— Що я чую? Аж не віриться. Вері бед. Кепсько! Чи не ти, брате Савіньєн, скріпив кров’ю клятву?!

— Я її не порушу, бо захищаю свою честь і добрі імена філософів. Так було, до речі, коли я не допустив спалення книг Декарта біля Нельських воріт. Чуєш, нікому, навіть тому, хто назвався моїм ритором, не дозволю водити мене за носа. Я не вірю вигадкам про неземні істоти і твоє безсмертя.

Тристан Лоремітт розреготався, і сміх його був таким щирим і непідробним, що протверезливо подіяв на Сірано, котрий поки що нічого не міг второпати.

— Брате Савіньєн! — мовив Лоремітт по-французькому. — Я не маю сумніву: тобі не складно своєю шпагою довести, що я зовсім не безсмертний. Визнаю твою правоту і тому вибачаюсь. Прошу пощади і згоди вислухати мене. Я переконаю тебе, що справді зустрічався з Сократом.

— Як це могло статися? — понуро спитав Сірано.

— Тільки такому гострому розуму, як твій, беруся пояснити. Вислухай же мене.

— І ти гадаєш, я зрозумію?

— А це вже моя турбота. Тож слухай, мій запальний друже. Наша прабатьківщина Солярія знаходиться в орбіті другого Сонця — колись його назвали Сіріусом. Відстань до неї величезна — навіть світло лине звідти до землі десятки років. Збагнув? Значно ж більше часу потрібно міжзоряному кораблю, аби подолати ту відстань. Але нам, соляріям, допомогла Природа.

— Дивина! Що може зрівнятися зі швидкістю світла, яку ми сприймаємо як миттєвий зблиск променя?

— Ні, не миттєвий! Природа, навпаки, поставила межу досяжної бистроти. Ніщо не здатне переміщатися швидше, ніж поширюється світло. Вам, людям, поки невідомий цей простий закон. Однак він незаперечний. Для тіла, яке наближається до цієї швидкості, змінюється плин часу. Він, до речі, інший для кораблів, що відбули до зірок.

— Інший час? Як це розуміти?

— Дуже просто. Природа і тут передбачала чимало обмежень. Наприклад, вага частин роздробленого каменя завжди менша, ніж сам камінь.

— А ще?

— Чи знайдеш ти що-небудь нейтральніше від центра кола?

— Звісно, ні. Воно окреслюється з центральної точки.

— Вважай, що