Читати книгу - "Марафон завдовжки в тиждень, Ростислав Феодосійович Самбук"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Мабуть, агент сидів у кущах кілька хвилин, все обдивився і нічого не помітив, бо стояв вільно, задерши голову до неба, й важко дихав. Потім скинув шинелю й простягнувся на ній, заклавши руки під голову. Заплющив очі, немов збирався поспати, а може, й справді задрімав – на чоло йому сів великий ґедзь, та білявий не поворухнуйся, лежав, наче й не було поруч тайника з рацією, немов просто блукав лісом, притомився і ліг відпочити. А ґедзь прилаштувався в нього на чолі, розбухаючи від крові, – Толкунов ясно бачив комаху на спітнілому лобі, нараз йому захотілося відігнати її, він усміхнувся, спіймавши себе на думці, що його більше дратує не спокій і самовпевненість агента, а комашине нахабство.
Нарешті шпигун поворушився і ліниво відігнав ґедзя, той невдоволено закружляв над ним, білявий підвівся, потягнувся і обтер піт з обличчя. Лише по тому попрямував до тайника.
Він опустився перед ним на коліна й почав розгрібати пісок руками, не поспішаючи, акуратно, немов був на цій землі не приблудою і ворогом, а справжнім господарем. Толкунов нараз відчув напад гніву й злості, але одразу потамував його – гнів і злість були зараз поганими порадниками, мусив зберігати спокій і розважливість.
Агент швидко розгріб пісок, помамрав руками в схованці й витягнув невеличку жовту валізку. Обчистив її від піску, навіть здув порох, сів на траву, поклав валізку на коліна й розкрив її. Почав роздивлятися, буцім у валізці лежала не звичайна рація, а якийсь скарб, навіть погладив апарат долонею, потім зсунув валізку на траву й закурив.
Смачно затягувався, попльовував: відпочивав і насолод, жувався життям, певно, відчував свою силу й безкарність.
Прикрив валізку, затоптав недопалок чоботом, потім підібрав його, кинув до тайника, зарівняв пісок і одягнув шинелю. Легко підняв валізку й розчинився в кущах – тих самих, звідки й з'явився.
Толкунов зітхнув ображено, зовсім як дитина, якій пообіцяли щось і не виконали обіцянки. Чув, як агент шарудів кущами, віддаляючись, але пролежав ще трохи в окопчику й підвівся з нього лише хвилин через п'ять. Потягнувся, розминаючибь, і дістав закидану хмизом і листям рацію. Подмухав у мікрофон і мовив глухо:
– Я – гончак-чотири, чуєте мене? Доповідає гончак-чотири, лис зробив свою справу й повертається. Вівчар, ви зрозуміли мене? Лис повертається.
Вимкнув рацію і подумав, що все ж цей клятий білявий пройда обманув його і вдруге вислизнув з рук. Звичайно, тепер він нікуди не дінеться, капітан знав це твердо, але ніяк не міг позбавитися відчуття мисливця, який стріляв з обох стволів і не влучив.
Пости доповіли один за одним, що агент повертається до роз'їзду. Бобрьонок із Щегловим улаштувалися в бригадирському вагоні – до приходу приміського поїзду лишалося чверть години.
Поїзд трохи запізнювався, Бобрьонок стояв біля вікна, Щеглов непомітно визирав з дверей, поле огляду мали досить велике, і агент аж ніяк не міг потрапити до роз'їзду непоміченим.
Нарешті вдалині почувся гудок, загули рейки, й поїзд якось втомлено виринув з-за крутого повороту. Паровоз зупинився біля самісінької стрілки, із свистом випустив хмару пари, наче зупинився лише на мить, аби перепочити всього кілька секунд перед утомливою подальшою дорогою. Але Бобрьонок знав, поїзд стоятиме на роз'їзді, поки не прийде військовий ешелон із Львова, однак агентові це було невідомо, він мусив уже з'явитися, щоби потім не стрибати на ходу, привертаючи увагу. І справді вийшов з тих же кущів попід насипом – почувався безкарно й особливо не крився.
Він сів до другого від паровоза вагона, можливо, перейшов тамбурами до іншого, проте це вже не мало значення – із Стрия в поїзді їхали двоє контррозвідників, переодягнених у цивільне, вони мусили «довести» агента до Львова. Бобрьонок із Щегловим не ризикнули сісти в цей – поїзд, шпигун міг засікти їх під час ранішньої подорожі, і це аж ніяк не входило в плани офіцерів Смершу.
Нарешті із Львова прийшов військовий ешелон, він затулив Бобрьонкові приміський поїзд, і майор уже не бачив, як рушив той. Через кілька хвилин після відходу приміського поїзда до полустанка під'їхав «віліс», він забрав офіцерів, і Віктор, не дуже-то й зважаючи на розбите шосе, помчав до Львова. Мали випередити поїзд принаймні на півгодини й чекати агента на вокзалі.
Бобрьонок сидів на передньому сидінні й скоса непомітно зиркав на Віктора. Пережите позначилося на хлопцеві, риси обличчя в нього загострилися, не посміхався, як завжди, а міцно вчепився за «бублик» і не відривався від дороги. Майор хотів розважити його, та вирішив, що хлопець навряд чи потребує заспокоєння, – підвів комір шинелі й спробував задрімати, проте холодний вітер і вибої аж ніяк не сприяли цьому: сидів з напівзаплющеними очима, Щеглов почав якусь розмову, але ні Бобрьонок, ні Віктор не підтримали її – вона зав'яла одразу, їхали мовчки до самого міста, й, лише коли вискочили на його вулиці, Щеглов мовив:
– Пообідати б…
Бобрьонок невизначено знизав плечима – він і сам не заперечував проти обіду, однак мусили раніше впевнитися, чи не проґавлять прибуття поїзду.
Віктор поклав край їхнім сумнівам:
– Обід замовлений на вокзалі. Комендант – у курсі, нагодують за кілька хвилин.
Щеглов задоволено гмикнув: завжди приємно, коли тебе поважають…
Комендант провів їх до окремої кімнатки у станційній їдальні. Тут годували лише генералів, і Бобрьонок подумав, що все ж гарно хоч кілька хвилин відчути себе в генеральському становищі. Щоправда, обід їм подали зовсім не генеральський: звичайний суп і тушонку з макаронами, але комендант розпорядився принести, либонь, з генеральського фонду виноградного соку. Контррозвідники дружно приклалися до графина, особливо не докоряючи собі, що зменшили начальницький раціон. То більше, що комендант, такий же майор, як і Бобрьонок, також вихилив цілу кварту.
До приходу стрийського поїзду ще був час, і Бобрьонок вийшов на перон. Разом з комендантом він оглянув пости, виставлені комендатурою, – в разі необхідності солдати мусили допомогти контррозвідникам у затриманні ворожого агента і його помічників.
Комендант був сповнений оптимізму.
– Поїзд прибуває на третю колію, – пояснив. – Мж ним і пероном стоятиме московський, і пасажирам треба і спуститися в підземний перехід. Звідти – два виходи на привокзальну площу. Там також наш патруль, ну, а далі… – він розвів руками, підкреслюючи, що далі його пов- новаження не розповсюджуються, він знімає з себе відпо-; відальність, і все залежить від контррозвідників.
Бобрьонок кивнув на знак згоди.
– Добре майоре, – мовив, – ми вдячні вам. Комендант посміхнувся.
– Дякуватимете, коли спіймаєте шпигунів.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Марафон завдовжки в тиждень, Ростислав Феодосійович Самбук», після закриття браузера.