Читати книгу - "Чорні дияволи, Михайло Ноєвіч Пархомов"

його були далеко, там, де лишилася Ганнуся, де воювали Гасовський і Бєлкін, де височіла над морем кругла башта Ковалевського… І він ніби йшов по своєму минулому, а не по вологих мостинах (Генчовиця мила підлогу, щоб було не так жарко), знову й знову вертаючись на те місце, яке позначене на карті маленьким кружальцем… Ніяк не міг звикнути до думки, що він у Варні. Було таке відчуття, ніби він у рідній Одесі і от-от до кімнати увірветься Кость Арабаджі.

Та Кость був далеко. Де?.. Цього Нечай не міг знати. Кость зі своїм напарником теж міг дістати бойове завдання і, як і Нечай, у цю хвилину міг бути десь на чужому березі. Нечай починав думати про море, бачити довгі хвилі, з яких вітер зриває піну, сплюснуті силуети кораблів на горизонті. Адже море було зовсім близько, за кілька кварталів від цього гостинного дому. А за морем…

За морем була рідна Одеса. Коли він знову побачить її? І чи побачить?.. Але про це він намагався не думати.

Так минули майже три доби.

Генчо повернувся з роботи раніше ніж звичайно. Генчовиця накрила на стіл. Обідали мовчки. Цього разу Генчо навіть не пригубив дамаджанки.

Нарешті, коли Генчовиця, прибравши посуд, вийшла з кімнати, швець сказав, що час збиратися в дорогу. На них чекає підвода. Години за три будуть на місці. Човен? Буде й човен, його приведуть в умовлене місце рибалки.

— Спасибі тобі, — мовив Нечай. — За все.

Генчо здивовано підняв кущуваті брови.

— Це вам спасибі, — сказав він. — Без вашої допомоги ми їх не позбудемося, — Генчо кивнув у бік портретів, що висіли на стіні. — Ми, болгари, знаємо історію. Тільки російські брати визволяли нас від чужоземного ярма.

Він промовив це так урочисто-голосно, що Генчовиця, котра поралась, як завжди, на кухні, почула і прочинила двері. Подивившись на чоловіка і на постояльців, жінка зрозуміла все. Тоді вона увійшла і, повільно витерши руки, наблизилася до Нечая, торкнувшись губами його лоба. Потім поцілувала в лоб Шкляра, якого називала не Семеном, а Симеоном. І перехрестила обох на дорогу.

— Ти мій джан аркадаш, — сказав Генчо, і собі обнімаючи Нечая. Хтозна, чи вдасться їм обнятися в останню мить, там, на березі?..

Нечай уже знав, що «джан аркадаш» — це найкращий друг.

У кімнату зазирнув Славко.

Підвода стояла в дворі. Генчо узяв віжки, Нечай і Сеня-Сенечка сіли ззаду на мішки, і підвода повільно виїхала з двору. За хвилину її колеса вже торохтіли по бруківці.

За місто вибралися без пригод. Дорога не охоронялася. По ній гуркотіли й інші підводи, отже на Генчо і Нечая з Шклярем ніхто не звертав уваги. Так вони дісталися до тої корчми, в якій Нечай і Шкляр провели кілька приємних хвилин, і Генчо, на здивування Нечая, викликав корчмаря, а той і взнаки не дав, що знає Нечая і Шкляра. А може, він і справді не впізнав їх?.. Зіскочивши з підводи, Генчо прив'язав коня, і вони зайшли в корчму, щоб діждатися, поки смеркне. Підвода їм уже була непотрібна.

Коли смерк то, вони вийшли на дорогу і спустилися до моря. Човен ждав на них.

Це був великий рибальський човен, густо, добряче просмолений і проконопачений. Він зливався з темрявою.

У човні сидів якийсь чоловік у м'якому фетровому капелюсі. Генчо гукнув його, і чоловік підвів човна до берега.

Вдалині, висвітлена місяцем, височіла у морі скеля Вітрило.

Коли Генчо сів за кермо, чоловік у капелюсі наліг на весла. Вони злітали і падали, ніби довгі вузькі крила. З них безшумно стікали у воду місячні краплини.

За кормою човна тягся довгий світлий слід.

Було вітряно. Коли човен наблизився до скелі і тінь від неї накрила його, Нечай і Шкляр почали роздягатися.

Несподівано з правого боку долинув поквапливий перестук мотора… Сторожовий катер! Від думки, що з катера їх можуть помітити, Нечай похолов. Тільки-но промінь прожектора ліг на воду, Нечай інстинктивно пригнувся.

Було близько півночі.

— Стрибай!..

Це був голос Сені-Сенечки. Пролунав сплеск. Роздумувати було ніколи. Прощай, Генчо! Прощай, друже!.. Нечай стрибнув у воду і поплив, нё озираючись. Лише хвилин через двадцять він дозволив собі оглянутися. Катер уже підходив до човна. Промінь прожектора був короткий і товстий.

Та це вже було далеко позаду. Берег, човен, Генчо, сторожовик… Хвиля відсікла їх від Нечая назавжди.

Перед ним було відкрите море.

«На ознаменування Дня Перемоги над фашистською Німеччиною наказую:

Сьогодні, 9 травня, о 21 годині за місцевим часом салютувати у столиці нашої Батьківщини Москві, у столицях союзних республік, у містах-героях Ленінграді, Сталінграді, Севастополі, Одесі, у фортеці-герої Бресті, а також у містах Мурманську, Свердловську, Новосибірську, Хабаровську, Владивостоку тридцятьма артилерійськими залпами.

… Вічна слава героям, що полягли в боях за свободу і незалежність нашої Батьківщини!»

(З наказу Міністра оборони СРСР)

Епілог
ЧЕРЕЗ ЧВЕРТЬ ВІКУ

Вони щороку зустрічаються в цей день, відклавши всі свої справи, щоб хоч кілька годин знову побути разом. Це непорушний закон фронтового братерства. Хто приїжджає з Сибіру, хто з Середньої Азії. Відстані не лякають їх.

У Москві в цей день ви можете побачити їх у скверику біля Великого театру, у Києві — у Першотравневому парку, в Одесі — на Приморському бульварі. Багато з них при орденах, хоча їх не важко впізнати й так. Одразу видно: фронтовики, однополчани…

З сумом переконуються вони в тому, що постаріли. Але, як і раніше, міцно ляскають один