Читати книгу - "Зуби дракона, Микола Олександрович Дашкієв"

То міс Майя з мого дозволу поїхала додому. Вона просто забула вас попередити.

Калинніков глянув услід машині. Вона, підстрибуючи на вибоях, з шаленою швидкістю мчала дорогою до греблі. В сутінках проміння фар то черкало по землі, то дерлося вгору, аж до хмар.

— Розіб’ється бісова дівчина! — захоплено сказав професор. На мить йому на серці стало тепло й гарно, немов зустрівся він знову із своїми юними роками та й привітав їх, як любих друзів.

Справді, хіба б йому, Калиннікову, стала на перешкоді чиясь заборона, коли б ішлося про життя коханої людини?.. Зараз, коли посивіли скроні і тіло діймають всілякі болячки, личить міркувати мудро й розсудливо. Він це й зробив: умовляв дівчину, доводив, забороняв. Коли б вона скорилася, похвалив би її розум. Але серце сказало б: ні, не любить вона Андрія!

А може, так було б краще?.. Якась гірка ця любов — дуже палка, здатна на самопожертви, але смутна, приречена до вічного неспокою. Ох, Андрію, Андрію! Чому не стримав ти свого пориву в ті хвилини, коли ще серце не спіймалось в тенета?

— Михайле Петровичу, — почувся голос з дерева. — Можна злазити? Вже нічого не видно. Спалахнула акумуляторна лампочка, але хтось одразу ж запнув вікна.

— Гаразд, злазьте. У Лаптєва, мабуть, все гаразд.

Ще довго стояв професор біля свого намету, байдуже позираючи на волохаті яскраві зірки, на верхів’я дерев, які проступали проти неба тремтливими розпливчастими силуетами, і думав про те, як швидко збігає життя і надходить старість. Якось непомітно для самого себе задерикуватий кочегар Мишко Калинніков перетворився на досвідченого поважного професора, який, хвалити бога, черева ще не нажив, але вже посивів і позбувся половини волосся з буйної чуприни. Той Калинніков, Мишко, роздимаючи ніздрі, принюхувався б зараз до неповторних запахів нічних джунглів, поривався б кудись у гонитву за мрією, як чверть сторіччя тому, коли перед ним у стамбульському тифозному бараці вона проступила у сповіді вмираючого академіка. Той Калинніков, запальний і нетерплячий, помчав би зараз до хворої з твердим переконанням, що тільки його присутність і врятує їй життя.

Любе, смішне хлоп’я! Воно, як недосвідчений лейтенантик на війні, покладалося тільки на себе, на свою мужність та самовідданість і з великою неохотою віддавало бодай частину тягаря, який обважнював ще неміцні плечі. Може, саме тому й невистачило йому наполегливості здійснити мрію Федоровського про життєдайні білки з жорсткої тирси та бур’яну.

Ось тепер, з досвідом і знаннями, і взятися б за все спочатку. Але — пізно. І хто знає, що краще: гарячий порив солдата, який першим вривається у ворожий окоп, чи мудра розсудливість полководця, що, сидячи в надійному бліндажі, часто-густо вирішує долю битви.

І знову думка професора звернулась до відкриття академіка Федоровського та до Сатіапала. Прикро було знати, що винахід, який по праву належить Радянському Союзу, нидіє в руках людини, неспроможної довести справу до кінця.

З думкою про те, що слід за всяку ціну примусити Сатіапала виконати останню волю академіка, Калинніков і заснув.

Його збудив неголосний звук автомобільної сирени.

Професор одразу ж схопився і вискочив з намету, йому назустріч бігла Майя, а з “вілліса” вилазив Сатіапал.

— Михайле Петровичу, любий, як справи?.. Пробачте мені за свавільність, я просто не могла… Де Андрій Іванович?

Дівчина, певне, не заснула й на хвилину. Її чорні очі блищали гарячково, волосся розпатлалось, на одязі й на обличчі лежав шар сірої порохняви.

— Доброго ранку, міс Майя. Все гаразд. Я зараз поїду до Лаптєва. Добре, що ви привезли машину.

— Добридень, пане професоре, — привітався Сатіапал, підходячи. — Ми поїдемо разом.

— Добридень. Я гадаю, вам краще цього не робити.

— Ви помиляєтесь.

— Можливо. Що ж — прошу. Міс Майя, ви залишаєтесь.

Дівчина благально позирнула на батька, але той одвернувся і пішов до машини. Через хвилину “вілліс” виїхав за межі табору.

Майже весь час їхали мовчки, і тільки поблизу від халупи старого Ойяма Сатіапал сказав:

— Я добре знаю, що діється в Калькутті. І саме тому, щоб кривава різанина не повторилась тут, я й приїхав сюди.

— Будьте обережні, пане Сатіапал!

Назустріч машині поспішав височезний широкоплечий юнак. Він загородив шлях до халупи і запитав погрозливо, звертаючись в основному до Сатіапала:

— Хто такі?.. Чого треба?

— Нам треба бачити російського лікаря, — швидко відповів Калинніков, не бажаючи, щоб до розмови встряв його супутник. Але той знехтував обережністю:

— Я — Сатіапал і хочу говорити з мусульманами Навабганджа. А насамперед мені треба побачити хвору.

— Ні, Раджа, йди геть! Ти не переступиш порога цієї хижі! Досить того, що накоїла твоя дочка!

— Схаменись, дурню!..

Невідомо, як скінчився б цей далекий од миролюбного тону діалог, коли б на ґанок не вийшов Андрій Лаптєв. Він мовчки, втомлено вклонився Сатіапалові, потиснув руку Калиннікову і тихо сказав:

— Хакіме, заспокойся. Ти шукаєш ворогів не там, де треба.

— Як хвора? — хрипко запитав Сатіапал.

— Трохи краще. Заснула.

— Я привіз вам ліки. Ось вони.

Андрій заперечливо похитав головою і непомітним рухом очей показав на Хакіма, який впився поглядом у пакунок в руках Сатіапала.

— Ви переконані, що пеніцилін допоможе?

— Так.

— Гаразд. Про всяк випадок знайте, що я буду тут. Сатіапал повернувся і круто пішов до машини. Калинніков дружньо посміхнувся.

— Втомився, Андрію?

— Дуже.

— Що передати міс Майї?

— Та що ж… — Андрій вдавав з себе байдужого — Скажіть, хай не турбується, хвора одужує.

— І все?

— Звичайно.

Калинніков з усмішкою погрозив пальцем і, вже повертаючись, щоб іти, сказав:

— Украла в мене машину, їздила цілу ніч, привезла батька. Ходить сама не своя… Вчора хотіла бігти сюди, щоб її вбили замість тебе… Ну, що скажеш?