Читати книгу - "Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький"

Хлоя з Дафнісом…" Ба­ла­бу­ха був на­пи­сав, що Хлоя з Дафнісом цілу­ва­лись, але за­ма­зав сло­во "цілу­ва­лись" і на­пи­сав: "Хлоя з Дафнісом їли си­ро­го гар­бу­за в альтанці. Гос­по­ди, прос­ти навіже­ну Хлою, на­ве­ди її на ро­зум і сок­ру­ши реб­ра Дафнісові! Прис­корб­на ду­ша моя навіть до смерті. Гос­по­ди, дай мені си­ли й терпіння, да не за­ги­ну до кінця!"

Балабуха ще дов­го ви­ли­вав свої ду­ми та сен­тенції, до­ки йо­го сон не зміг. Ки­ли­на до­жи­да­ла гос­по­дині, та не діжда­лась; во­на по­да­ла Ба­ла­бусі ве­че­рю й роз­пи­та­ла, що ва­ри­ти на завт­ра на обід. Ба­ла­бу­ха од­дав Ки­лині ключі од ко­мо­ри, ска­зав ва­ри­ти, що во­на схо­че, по­га­сив світло й ліг на ліжко. Але сон не брав йо­го. Він не спав усю ніч; тільки пе­ред світом зас­нув міцним, важ­ким сном і прос­пав до півдня. Про­ки­нув­шись, Ба­ла­бу­ха вий­шов до пе­карні й спи­тав у Ки­ли­ни, чи не приїха­ла ма­туш­ка. Ма­туш­ки не бу­ло. Ба­ла­бу­ха мах­нув ру­кою, сів за обід, по­обідав і ліг на ка­напі з книж­кою в ру­ках. Вже сон­це ста­ло на вечірньому прузі, вже по­ча­ло ве­чоріти, вже й сон­це зай­шло й над­ворі су­теніло, а Оле­ся не вер­та­лась. Ба­ла­бу­ха мах­нув ру­кою й ліг спа­ти.

А Оле­ся, прий­шов­ши в Хохітву до батька, роз­ка­за­ла, який до неї Ба­ла­бу­ха не­доб­рий, ніби й розп­ла­ка­лась, але про­ли­ла, од­на­че, всього дві сльози, і все сподіва­лась, що Ба­ла­бу­ха приїде її про­си­ти. День ми­нув, а Ба­ла­бу­ха не приїжджав. Во­на пе­ре­но­чу­ва­ла в батька й на дру­гий день знов сподіва­лась чо­ловіка, а йо­го не бу­ло. Ста­рий Тер­лецький до­га­давсь, що Ба­ла­бу­ха не приїде, й хотів сам од­вез­ти Оле­сю.

- Не поїду, та­ту, до йо­го, по­ки не ми­не три дні: він по три дні не го­во­рить зо мною, - хоч го­во­ри з стіна­ми! - ска­за­ла Оле­ся.

Минув третій день. Ба­ла­бу­ха не приїжджав. Тер­лецький звелів зап­ря­га­ти коні й сам повіз Оле­сю. Щоб по­ми­ри­ти зя­тя з Оле­сею, Тер­лецький ви­ря­див в Бо­гус­лав для йо­го два новісінькі во­лові во­зи.

Балабуха привітав­ся до Тер­лецько­го й Олесі спокійно, не­на­че між ним і жінкою нічо­го не тра­пи­лось. Ні Оле­ся, ні Ба­ла­бу­ха навіть не спом'яну­ли за Данфіса й Хлою й роз­ве­ли роз­мо­ву про на­то­чан­ку, кот­ра й досі ле­жа­ла се­ред дво­ра, за­дер­ши ди­шель уго­ру. Щоб до­го­ди­ти Ба­ла­бусі, Оле­ся по­ча­ла хо­ди­ти до пе­карні й по­ряд­ку­ва­ти ко­ло печі. Але од то­го вий­шло більше шко­ди, ніж ко­ристі: Ки­ли­на більше тя­ми­ла в ку­хо­варстві, ніж Оле­ся, - Оле­ся тільки псу­ва­ла стра­ву. Раз Оле­ся на­го­ту­ва­ла та­ко­го бор­щу, що Ба­ла­бу­ха вхо­пив лож­ку в рот, скри­вив­ся, як се­ре­да на п'ятни­цю, й більше й лож­ки не вмо­чив. Са­ма Оле­ся не вмо­чи­ла й лож­ки в стра­ву й зап­риміти­ла свою по­мил­ку: во­на знов зда­лась на Ки­ли­ну й пе­рес­та­ла заг­ля­да­ти в пе­кар­ню.

Помирившись з чо­ловіком, Оле­ся на ра­до­щах спра­ви­ла після жнив об­жин­ки: зап­ро­си­ла на бал своїх знай­омих і між ни­ми Ло­ма­чевсько­го. Ло­ма­чевський знов по­чав бу­ва­ти в гос­тях в Ба­ла­бу­хи, але, гу­ля­ючи з Оле­сею по сад­ку, все ози­рав­ся на кущі…

Восени прой­шла чут­ка, що в Бо­гус­лав приїдуть на квар­ти­ри гу­са­ри. Ввесь го­род ждав гу­сарів. Оле­ся все виг­ля­да­ла в вікно, кож­но­го дня при­би­ра­лась та че­пу­ри­лась, не­на­че на свят­ки.

Раз од­но­го яс­но­го осіннього дня на ба­зарі прой­шла звістка, що гу­са­ри вже йдуть. Оле­ся уб­ра­лась у но­ву сук­ню, при­че­са­лась, по­надіва­ла на всі пальці персні й не од­хо­ди­ла од вікон. За Рос­сю по­чув­ся військо­вий ор­кестр: то всту­па­ли в го­род гу­са­ри, пря­му­ючи до по­ро­на. Довгі ря­ди ко­ней з синіми гу­са­ра­ми спус­ти­лись з го­ри на дов­гу гат­ку. По­пе­ре­ду їха­ли півчі, за ни­ми їха­ли му­зи­ки з здо­ро­ви­ми мідни­ми тру­ба­ми, на білих бас­ких ко­нях. Тру­би бли­ща­ли на сонці, як зо­ло­то, й при білих ко­нях на­да­ва­ли кар­тині щось ду­же пікант­не й ге­роїчне. Сині мун­ди­ри, чер­воні но­ги, блис­кучі жов­то­га­рячі кар­ту­зи з чор­ни­ми ки­тич­ка­ми звер­ху за­ся­ли яс­ни­ми фар­ба­ми, не­на­че на­мальовані на кар­тині. Ду­жий ор­кестр гримів в до­лині, й важ­кий гук роз­ля­гав­ся по­над Рос­сю, між ске­ля­ми гуч­ною лу­ною. Баскі коні гра­ли під гу­са­ра­ми.

Олеся вибігла на га­нок і ста­ла в граціозній позі. Гу­са­ри пе­ре­вез­лись че­рез Рось і усе наб­ли­жа­лись. От роз­ляг­ла­ся го­лос­на пісня по Росі й усе наб­ли­жа­лась; от виїха­ли на го­ру півчі, й їх пісня вже доліта­ла ви­раз­но до Оле­си­них вух. Се­ред хо­ру ви­со­ко стриміло кру­жа­ло, уб­ра­не в чер­воні та сині довгі стрічки, обвіша­не бряз­котьола­ми; кру­жа­ло підска­ку­ва­ло, тан­цю­ва­ло над гу­сарськи­ми го­ло­ва­ми. Пісня за­мер­ла. Заг­римів чу­до­вий ор­кестр, аж повітря зад­ри­жа­ло. Гу­са­ри проїха­ли ву­ли­цею попід са­мим го­ро­дом. Збо­ку їха­ли офіце­ри, виг­ра­ва­ючи на бас­ких ко­нях. Оле­ся підве­ла го­ло­ву й уп'ялась очи­ма в офіцерів. Офіце­ри бу­ли рослі, стрункі, здо­рові, сто­личні, розкішно ви­ко­хані. Між ни­ми виз­на­чу­вав­ся один мо­ло­дий офіцер-кра­сунь, з панським делікат­ним білим ли­цем, з чор­ни­ми, нез­ви­чай­но чу­до­ви­ми бро­ва­ми, з чор­ни­ми здо­ро­ви­ми ву­са­ми, струн­кий та тон­кий ста­ном; йо­го тонкі, цупкі но­ги га­дю­ка­ми об­ви­ва­ли бас­ко­го чор­но­го ко­ня; ко­ро­тенький синій мун­дир, об­ши­тий срібни­ми шнур­ка­ми, не­на­че при­лип до мо­ло­до­го тіла й по­ка­зу­вав всі чу­дові йо­го фор­ми. Темні очі блис­ну­ли на Оле­сю з-під ко­зир­ка. Кінь став диб­ки, граціозно зігнув­ши шию. Оле­ся вгляділа - й дух при­таїла, не­на­че за­мер­ла. Та­ка див­на граціозна пос­тать тільки при­вид­жу­ва­лась їй у сні та в га­ря­чих мріях.

Жиди збіглись з усього містеч­ка й обс­ту­пи­ли ла­ва­ми гу­сарів.

Олеся ба­чи­ла тільки чорні ківе­ри та сиві плечі че­рез гус­ту стіну чор­них жидівських кап­танів, але не зво­ди­ла очей з див­них рівних пле­чей, котрі од­ра­зу при­ча­ру­ва­ли її. Во­на бу­ла лад­на бігти слідком, при­мог­ла б - летіла за мо­ло­дим гу­са­ри­ном. Швид­ко гу­са­ри спус­ти­лись з гор­ба в до­ли­ну, тільки бу­ло вид­но чорні лис­нючі ківе­ри та блис­кучі підко­ви. Оле­ся важ­ко зітхну­ла й пішла в по­кої.

По обіді Оле­ся сіла бли­зенько ко­ло Ба­ла­бу­хи, опо­ви­ла йо­го шию ру­ка­ми й по­ча­ла про­мов­ля­ти со­ло­деньким го­лос­ком, дер­жа­чи в обнімоч­ку.

- Знаєш що, сер­це Мар­ку Пав­ло­ви­чу! Тре­ба мені спра­ви­ти но­ву білу сук­ню; до нас наїха­ли пе­тер­бурзькі лю­ди, а в ме­не ж не­ма ні однієї но­вої сукні; піду я в крам­ниці та на­бе­ру на но­ву сук­ню. Чи так, чи інак, а до­ве­деться з ни­ми зна­тись; мо­же, во­ни й до нас прий­дуть! - Ба­ла­бу­ха був тро­хи го­но­ро­ви­тий; йо­му хотілось поч­ва­ни­тись пе­ред гу­са­ра­ми своєю жінкою. Оле­ся зна­ла, що він са­мо­люб­ний, хоч на взір ніби й апа­тич­ний та мля­вий. Але Оле­ся вже розт­ру­си­ла ба­га­то гро­шей.

- Нема гро­шей ні ша­га, ко­ли б ти зна­ла, моя го­луб­ко, - ска­зав він, зітхнув­ши.

- То я на­бе­ру набір, на кви­ток, - чи вже ж пак жи­ди нам не повірять? - ви­хо­пи­лась Оле­ся.

Про ме­не, бе­ри набір; бу­дуть гроші, то зап­ла­ти­мо, - ска­зав Ба­ла­бу­ха, ля­га­ючи на бік на ка­на­пу.

Олеся