Читати книжки он-лайн » Класика 📜🎩🎭 » Над Чорним морем, Нечуй-Левицький

Читати книгу - "Над Чорним морем, Нечуй-Левицький"

131
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 47 48 49 ... 71
Перейти на сторінку:
прос­теньку дач­ку не літо, - ска­за­ла Бо­ро­давкіна. - Дач­ка прос­та, але який звідсіль виг­ляд на мо­ре! От при­дивіться ли­шень! - з зав­зят­тям ска­за­ла Бо­ро­давкіна й по­ка­за­ла білою ма­ленькою руч­кою на мо­ре. На ру­ках блис­ну­ли зо­лоті перстні, бо… во­на й їх зу­мис­не по­ка­за­ла.

Вигляд з ґанку був й справді гар­ний. По обид­ва бо­ки розс­ту­пи­лись дві круті го­ри, і між ни­ми, че­рез бал­ку, синіло мо­ре, не­на­че вправ­ле­не в ра­ми. По бе­резі й в морі стриміло в ха­отичнім без­ладді каміння. Горб, на кот­ро­му сто­яла да­ча, був кру­гом вни­зу ніби обп­лу­та­ний ме­ре­жа­ми та не­во­да­ми, як па­ву­тин­ням. Мокрі ме­режі та поп­лав­ки сох­ли на сонці й лисніли, не­на­че об­си­пані іскра­ми. В бе­резі сто­яли чов­ни. В чов­нах дріма­ли смуг­ляві гре­ки в ря­бих, синіх та чер­во­них курт­ках, об­ши­тих шнур­ка­ми уся­ко­го кольору. Ри­бал­ки уди­ли ри­бу скрізь між камінням. Виг­ляд був ве­се­лий, жи­вий, освіче­ний га­ря­чим світом півдня.


- А що, гар­на кар­ти­на? - знов ска­за­ла Бо­ро­давкіна.


- Гарна, гар­на, див­но гар­на. Які здо­рові поп­лав­ки ко­ло ме­реж та не­водів! Зовсім не­на­че ба­рильця, - ска­зав Фе­сен­ко флег­ма­тич­но.


- Вже й ви наг­ляділи кра­су! Гляньте на бе­рег, на мо­ре! - ска­за­ла з па­лом Бо­ро­давкіна й знов мах­ну­ла ма­ленькою ру­кою на мо­ре.


- Гарне й мо­ре, чорніє, як чор­ни­ло, - обізвав­ся Фе­сен­ко.


- А чи ви дов­го б ви­дер­жа­ли, як­би вам до­ве­лось дов­гий час по­сидіти отут, в цих ко­люч­ках, та ди­ви­тись на цей виг­ляд на мо­ре? - ска­за­ла Хрис­ти­на.


- Не знаю. День або два, - ска­зав Фе­сен­ко, кот­ро­му бу­ло бай­ду­же за ті кар­ти­ни мо­ря.


Христина пус­ти­ла шпильку Бо­ро­давкіній. Бо­ро­давкіна втя­ми­ла це. Ті бро­ви на­су­пи­лись, і між ни­ми миг­ну­ли ле­генькі зморш­ки.


- Мені не со­рок літ, а тільки двад­цять п'ять. Я ще не втра­ти­ла по­чу­ван­ня кра­си при­ро­ди, - да­ла здачі Бо­ро­давкіна Хрис­тині; во­на на­тяк­ну­ла Фе­сен­кові, що Хрис­ти­на, хоч гар­на й на ви­ду не ос­тар­ку­ва­та, але вже до­волі-та­ки ста­ра підтоп­та­на со­ро­калітня панія.


- Та й мені ще не­ма со­ро­ка, але ко­люч­ки все-та­ки ко­люч­ки, - обізва­лась Хрис­ти­на.


- То чо­го ж ви си­ди­те в ко­люч­ках? - спи­тав Фе­сен­ко в Хрис­ти­ни.


- З нудьги, щоб, бач­те, з нудьги хоч тро­хи по­ко­ло­тись… Після цих ко­лю­чок Одес мені стає тро­хи кра­щий. Я не люб­лю од­но­тон­ності, - ска­за­ла Хрис­ти­на. - День в ко­люч­ках, а два в ро­жах, то й рожі зда­ва­ти­муться кра­щи­ми й па­хучіши­ми. Еге так?


- Ой, який виг­ляд з мо­го са­ло­ну, - ко­кет­ко кри­ча­ла Бо­ро­давкіна. - Як тільки зир­ну на мо­ре, то за­раз пісня йде мені на дум­ку.


Бородавкіна й справді ду­же лю­би­ла мо­ре, лю­би­ла й співи. В неї бу­ла по­етич­на вда­ча, хоч во­на бу­ла пус­тенька собі й ко­кет­ка. Але во­на лю­би­ла ще й до то­го поч­ва­ни­тись пе­ред людьми своїм по­етич­ним нап­рям­ком, побільшу­ва­ла йо­го, вис­тав­ля­ла на­по­каз, як пан­ни ча­сом вис­тав­ля­ють на­по­каз ма­леньку руч­ку або ніжку в ма­ленько­му че­ре­вич­ку.


Бородавкіна ки­ну­ла очи­ма на чорні Фе­сен­кові бро­ви й заспіва­ла: «Місяць пли­ве уночі в не­бе­сах». Не мо­ре, а ті бро­ви те­пе­реч­ки ки­ну­ли їй на дум­ку пісню.


Фесенка не лю­би­ли чесні мо­лоді роз­виті ро­зу­мом пан­ни, але за­те лег­ко­важні і лег­ко­думні пан­ни й да­ми так і лип­ли й гор­ну­лись до йо­го.


- Кузино! ви не до­но­си­те в то­нах на пів-арши­на, - сар­кас­тич­но ска­за­ла Хрис­ти­на.


Христина хоч і бу­ла тро­хи різка на сло­вах і навіть бу­ла здат­на вструг­ну­ти ди­ку штуч­ку, але чу­до­во гра­ла на ро­ялі й тя­ми­ла му­зи­ку. Бо­ро­давкіна навіть не зна­ла нот і співа­ла, як співа­ють сільські дівча­та, хоч ма­ла го­лос ду­же гар­ний.


Бородавкіна не­на­че не чу­ла, що ска­за­ла Хрис­ти­на, не вва­жа­ла на це й співа­ла далі, пог­ля­да­ючи Фе­сен­кові в очі. Бо­ро­давкін теж лю­бив співа­ти, але мав ду­же різкий го­лос. Він по­чав приспіву­вать й вто­ру­ва­ти і за­дер­чав, як та стру­на, якою кушнірі б'ють вов­ну.


Жінці хотілось, щоб Фе­сен­ко слу­хав тільки її го­ло­сок.


- Сергію Сте­па­но­ви­чу! пе­рес­тань-бо! - крик­ну­ла сер­ди­то Бо­ро­давкіна.


Бородавкін за­мовк.


- Страх не люб­лю, як мені хто пе­ре­ба­ран­чає та за­ва­жає! - го­во­ри­ла сер­ди­то Бо­ро­давкіна й знов по­ча­ла то­неньким м'яким го­ло­соч­ком: «А ми під ри­бальською ха­тою сиділи, сиділи й мов­ча­ли уд­вох, уд­вох!» - тяг­ла Бо­ро­давкіна й ди­ви­лась своїми со­ло­деньки­ми очи­ма прос­тo в очі Фе­сен­кові.


Одначе Фе­сен­кові очі не вда­ва­лись на той м'який го­ло­сок; він пильно розг­ля­дав пиш­ну шов­ко­ву блу­зу на Хрис­тині. Блу­за бу­ла до­ро­га, сіро­го делікат­но­го кольору.


По блузі бу­ли роз­ки­дані польові маківки, не­на­че тільки що вир­вані на полі в житі. Блу­за вкри­ва­ла пишні гру­ди та бюст, пов­ний, як в Діани. Бо­ро­давкіна та­ки вислідку­ва­ла стеж­ку, по котрій побігли Фе­сен­кові очі.


- Вибачайте, Фе­сен­ку, що я де­мок­рат­ка: не вби­ра­юсь в шов­кові блу­зи на дачі та ще й в бу­день, я взя­ла на ку­пан­ня тільки дві прос­тенькі блуз­ки.


Фесенко нічо­го не про­мо­вив і тільки пос­та­вив рот, як бук­ву о: не знаю, мов, чи то доб­ре, чи по­га­но.


- Мама при­вез­ла в скрині аж сім блуз, - за­ле­пе­та­ла ма­ленька до­неч­ка Бо­ро­давкіних, Зю­зя, - бо в тижні сім день: по­неділок, вівто­рок, се­ре­да…


Ніхто не звер­нув ува­ги на ди­тячі сло­ва; усі не­на­чеб­то їх не чу­ли. Од­на­че Зю­зя вда­ла­ся в сво­го та­ту­ня й по­ча­ла ви­ка­зу­ва­ти й інші до­мові сек­ре­ти.


- Тьотя Хрис­тя да­ла нам на че­ре­ви­ки сто кар­бо­ванців, а ма­ма спра­ви­ла собі ок­са­ми­то­вий бур­нус та на­ку­пи­ла ка­пе­люшів з пе­ра­ми. А пе­ра такі здо­рові! здо­рові та зак­ру­чені, як у на­шо­го півня хвіст, - ле­пе­та­ла Зю­зя.


- Одарко! Йди та візьми ди­ти­ну! Час її на­поїти чаєм, - гук­нув на ба­бу Бо­ро­давкін. Він бо­яв­ся, щоб ма­ленька Юд­ка не ви­ка­за­ла яких ще цікавіших сек­ретів.


Коло две­рей сто­яла Одар­ка. Во­на прибігла й по­тяг­ла за ру­ку Зю­зю, сти­да­ючи дівчин­ку: «А, бе! По­га­но! о, бе! що то ти го­во­риш? о, бе! ов­ва! не го­во­ри так!» - сти­да­ла ба­ба ма­леньку дівчин­ку. Щоб за­тер­ти ди­тя­чу неп­риємну роз­мо­ву й на­тя­кан­ня, Бо­ро­давкін по­чав роз­мо­ву за Ма­ню Нав­роцьку.


- Жінко! - обер­нув­ся Бо­ро­давкін до жінки. - Скільки ти­сяч пок­ла­ла в банк Нав­роцька для своєї доч­ки Мані?


- Двадцять п'ять ти­сяч, - ска­за­ла Бо­ро­давкіна. - Я са­ма ба­чи­ла на свої очі, як во­на за­пи­су­ва­ла. Біле­ти її дані на схо­ван­ку в банк.


Фесенко підвів бро­ви ви­со­ко й нас­то­ро­чив ву­ха.


«Правда, пев­но, прав­да, ко­ли й Бо­ро­давкіна ба­чи­ла; ця, надісь, не збре­ше», - по­ду­мав Фе­сен­ко.


- Гей, ви, ка­ва­ле­ри! не знаєте, де ра­ки зи­му­ють, - обізва­лась Хрис­ти­на, обер­та­ючись до Фе­сен­ка. - Фе­сен­ку! в вас очі ясні, як брильянти, але, ма­буть, у вас по­лу­да на очах, що ви нічо­го не ба­чи­те й не примічаєте.


Фесенкові не спо­до­бав­ся та­кий кру­тий комплімент; він змор­щив бро­ви, підняв но­са й скри­вив гу­би набік.


Різкі Хрис­ти­нині комплімен­ти йо­го зас­ти­ла­ли тро­хи й

1 ... 47 48 49 ... 71
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Над Чорним морем, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Над Чорним морем, Нечуй-Левицький» жанру - Класика 📜🎩🎭:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Над Чорним морем, Нечуй-Левицький"