Читати книжки он-лайн » Класика 📜🎩🎭 » Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький

Читати книгу - "Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький"

139
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 47 48 49 ... 87
Перейти на сторінку:
маєтність Бра­гин. Ту­ди на Полісся не зай­дуть жадні ко­за­ки. А там пе­ре­си­диш, пе­ре­бу­деш ли­ху го­ди­ну і виїжджай на Во­линь до Виш­нев­ця. А я оце ки­нусь в бит­ву. І даю тобі зарік, мій бо­же ве­ли­кий, що вб'ю оту га­ди­ну! зни­щу, спа­лю, пош­ма­тую, роз­ти­каю го­ло­ви ши­бе­ників на па­лях, на тич­ках по­над шля­ха­ми од Лу­бен до Вар­ша­ви, до самісінької Вар­ша­ви! Чуєш? Даю тобі зарік, мій бо­же! - кри­чав не­са­мо­ви­то Єремія й бігав по світлиці, не­на­че опе­че­ний звір.

- Заспокойся, мій ми­лий кня­зю! Вга­муй­ся, мій дру­же! Не муч се­бе! Ще ж ні сіло, ні впа­ло, а ти тільки на­да­рем­но се­бе три­во­жиш та мор­дуєш. Бо­же мій! який ти став страш­ний, не­на­че тільки що вбив рідно­го батька! - бла­га­ла Гри­зельда.


- Я бу­ду тричі прок­ля­тий, як не за­дав­лю Ук­раїни! Не­ма краю моєму гніву! Не­ма си­ли знес­ти му­ки сер­ця! Ме­не от­тут тис­не ко­ло сер­ця, не­на­че га­ди­на ссе. Усе, усе ладні оті гицлі, оті ши­бе­ни­ки ви­дер­ти в ме­не з рук, і землі, і ліси, і зо­ло­то й срібло, і мої блис­кучі заміри, і сла­ву й честь, усе, усе, чим ма­ри­ла моя ду­ша од мо­ло­дих ди­тя­чих літ. Ой мрії мої, мрії зо­лоті! Нев­же вас оце вітром роз­не­се по цих безк­рай­ніх сте­пах, а мої во­ро­ги ще й насміються, наг­лу­зу­ють з ме­не?


Користолюбна й сла­во­люб­на Єреміїна ду­ша му­чи­лась, не­на­че він кипів в ок­ропі в здо­ро­во­му по­лум'ї. Гри­зельді ста­ло не­ви­мов­не жаль Єремії, і во­на по­ча­ла ти­хо пла­ка­ти.


- Оттут в ме­не бо­лить! От­тут в ме­не усе пе­ре­вер­тається! - кри­чав нер­во­во Єремія і бив се­бе ку­ла­ком по пер­сах так навіже­но, аж су­хор­ляві пер­са гу­ли. - Нев­же, мій бо­же, піде мар­но моя пра­ця, мої зо­лоті надії? Нев­же про­па­де моя Лу­бен­щи­на! Нев­же во­на вже й про­па­ла навіки? І я оце ба­чу тільки при­ви­ди оцього па­ла­цу, як йо­го од­лиск у дзер­калі, і тільки оце твоя, Гри­зельдо, тінь пе­ре­до мною…


- І не про­па­ла ще Лу­бен­щи­на, і не про­па­де. Сха­ме­нись, мій го­лу­бе! Сядь та зас­по­кой­сь. Ти ще сам собі смерть за­подієш. Бо­же мій ми­лос­ти­вий! Го­ре мені, Єреміє, че­рез твою пал­ку нес­покійну вда­чу. Ти му­чиш се­бе, му­чиш і ме­не.


Ввечері при­бу­ли ста­рос­ти з При­лук та з Лох­виці і при­нес­ли кня­зеві но­ву неп­риємну звістку, що по лісах, по дібро­вах зби­ра­ються якісь гультяї, не то ко­за­ки, не то се­ля­ни, зби­ра­ються ціли­ми юр­ба­ми та ку­па­ми, якусь ра­ду ра­дять поміж со­бою, а хло­пи од­ни­ку­ють од пан­щи­ни, десь хо­дять, десь для­ються, про­пус­ка­ють пан­щанні та згінні дні, не йдуть на шар­вар­ки, не хо­тять вже пос­лу­ха­ти.


- Ми боїмось, що хло­пи от-от не­за­ба­ром піднімуться. Вже во­ни пе­ре­чу­ли че­рез якихсь во­ло­цюг, що ко­за­ки нак­ли­ка­ли та­тар і буцімби­то роз­би­ли польське військо на Жов­тих Во­дах, - го­во­ри­ли ста­рос­ти.


Єремія на­че по­чув, що в Лу­бен­щині вже тхне зга­ря­ти­ною, і звелів лаш­ту­ва­ти ка­ре­ти та підво­ди, щоб ви­ря­ди­ти Гри­зельду в до­ро­гу.


- Тікай, Гри­зельдо, швидчій в Бра­гин, а я за­бе­ру шість ти­сяч війська й по­ве­ду до Пе­ре­яс­ла­ва, пе­ре­ве­зусь че­рез Дніпро й ста­ну до по­мочі По­тоцько­му, - ска­зав Єремія, - я га­даю, що скоїться в Лу­бен­щині ли­хо. Я вже дав­но примітив, що в Луб­нах і кру­гом Лу­бен веш­та­ються якісь старці, якісь ду­же заздрінні тор­бот­ру­си каліки.


В па­лаці забіга­ли, за­веш­та­лись слу­ги, ук­ла­да­ючи на во­зи уся­ке князівське доб­ро. Гри­зельдині двірські ба­би й пан­ни ка­то­лич­ки хо­ди­ли смутні та жур­ливі, як неп­ри­ка­яні; де­котрі пла­ка­ли і вти­ра­ли ру­ка­ва­ми сльози. За­во­ру­ши­лись і домініка­ни в своєму мо­нас­тирі й по­ча­ли ла­го­ди­тись в до­ро­гу; за­во­ру­ши­лось усе, що бу­ло ка­то­лицьке в Лу­бен­щині. Че­рез кільки день Гри­зельда виїха­ла з ма­лим си­ном та з п'ятнад­цятьма вірни­ми слу­га­ми ка­то­ли­ка­ми шля­хом на Чернігів та Лю­беч. За нею ру­ши­ли ченці домініка­ни, ру­ши­ли й усі ка­то­ли­ки, які наїха­ли в Лу­бен­щи­ну. Єремія одп­ра­вив сто­ро­жу з Гри­зельди­ним поїздом, виб­рав­ши най­певніших жовнірів по­ляків з сво­го двірсько­го війська. Розп­ро­щав­шись з Єремією, Гри­зельда по­са­ди­ла в ка­ре­ту си­на й виїха­ла з дво­ру, навіть не зап­ла­кав­ши: їй не жаль бу­ло за Луб­на­ми, де во­на не встиг­ла на­ло­ви­ти ба­га­то схиз­ма­тицьких душ і пе­ре­вер­ну­ти їх на по­ляків.


Як Гри­зельда виїзди­ла з Лу­бен з своїм поїздом, лу­бенці зібра­лись на­тов­пом на ули­цях і тільки собі по­таєнці осміха­лись.


- Оттепер Гри­зельда ви­вез­ла з Лу­бен і свою віру, і свою мо­ву, і своїх ченців. Не­ба­га­то ж на­ло­ви­ла во­на риб­ки в Сулі: не вис­та­чить на харч навіть на до­ро­гу до Лю­бе­ча, - сміялись міща­ни та ко­за­ки поміж со­бою.


Єремія пос­лав Маш­ке­ви­ча в Бо­гус­лав до По­тоцько­го з лис­том і пи­тав­ся, ку­ди йо­му прос­ту­ва­ти і вес­ти свої шість ти­сяч війська на підмо­гу по­ля­кам. Не діждав­шись Маш­ке­ви­ча, Єремія повів сам військо до Пе­ре­яс­ла­ва, щоб не зад­ля­тись та не за­га­яти ча­су. Він приміг би - летів за Дніпро. Вже він довів військо до Яго­ти­на і за­но­чу­вав там, але дру­го­го дня сю­ди прис­ка­кав на коні йо­го давній то­ва­риш по бит­вах та по­хо­дах По­ля­ковський і по­дав звістку, що за­по­розький гетьман Бог­дан Хмельницький п'ятнад­ця­то­го дня міся­ця мая роз­бив польське військо ко­ло Кор­су­на й заб­рав у по­лон обох польних гетьманів: Ми­ко­лая По­тоцько­го та Ка­ли­новсько­го, заб­рав усей польський обоз з усім доб­ром, а По­тоцько­го та­та­ри по­ве­ли в Крим в не­во­лю. Звістка бу­ла страш­на. Єремія ос­товпів: він знов по­чу­тив, як хо­лод розійшов­ся по йо­го тілі, а во­лос­ся на го­лові нас­тов­бур­чи­лось. Він за­раз ру­шив з військом до Пе­ре­яс­ла­ва, щоб пе­ре­вез­тись че­рез Дніпро та ста­ти до по­мочі по­ля­кам, і розіслав своїх дра­гунів в Чер­ка­си, До­монтів, Стай­ки, Трах­те­мирів та Іржищів, щоб во­ни заб­ра­ли там по­ро­ни і стяг­ли їх в Пе­ре­яс­лав. Але ко­за­ки вже заз­да­легідь по­по­ра­лись і звеліли по­то­пи­ти усі по­ро­ни, щоб Єремії не бу­ло на чо­му пе­ре­вез­ти своє військо. З Пе­ре­яс­ла­ва при­нес­ли звістку, що Кри­воніс вже підняв пе­ре­яс­лавців, що ко­за­ки й міща­ни вже підня­лись на обо­ро­ну Ук­раїни. Єремії вже не мож­на бу­ло йти на Пе­ре­яс­лав і пе­ре­хо­пи­тись з військом за Дніпро. По­ра­див­шись з своїми пол­ков­ни­ка­ми, Єремія пос­та­но­вив йти за Дніпро іншим без­печ­ним од ко­заків шля­хом далі ік півночі проз Чернігів на Лю­беч до Бра­ги­на. Військо по­вер­ну­ло на цей шлях і дійшло до Бе­ре­зані. Тут наз­дог­на­ли йо­го шість ко­заків, пос­ланців од Бог­да­на з лис­том. Бог­дан пи­сав до Єремії об­лес­ли­вий лист, щоб він не пок­ла­дав собі в оби­ду і в гнів то­го, що ко­за­ки роз­би­ли польських гетьманів, бо то­му бу­ла при­чи­на. Єремія про­чи­тав лист, спах­нув, роз'ярив­ся й за­раз звелів пос­ти­на­ти го­ло­ви пос­лан­цям.


Тепер Єремія пе­ресвідчив­ся, що йо­му не мож­на вдер­жа­тись в Луб­нах. Підніма­ла­ся страш­на завірю­ха, і він вже доб­ре знав, що не встоїть про­ти тієї завірю­хи в да­ле­ко­му од Польщі краї, се­ред во­ро­жо­го на­ро­ду,

1 ... 47 48 49 ... 87
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький"