Читати книгу - "Хованки з хижаком, Ендрю Мейн"

тарілці вишневу начинку. Вона нагадує глибокі рани, які я бачив на тілі Челсі, і в мене зникає апетит.

— Утім, я думаю, що поспішати не варто, — я вказую на своє набрякле обличчя. — Не впевнений, що студентам варто таке бачити першого ж дня.

— А що, є можливість поїхати пізніше?

— Звичайно. Це першокурсники. Багато хто з кафедри зможе мене замінити, це неважко.

Насправді все геть не так. Можливо, мені би вдалося вмовити декана виписати лікарняний на день чи два, якщо знайдеться хтось на підміну, та відсутність протягом тижня чи більше, ще й на початку семестру — це пряма дорога до звільнення.

Я намагався знайти якийсь вихід, і мій язик сам підказав, що робити. Більш-менш. Може, через те, як мене спитала Джилліан. А може, через образ тіла Челсі в голові й думку, що вбивця Джуніпер досі на волі.

Доведеться повідомити керівництву університету, що на початку семестру я буду відсутній. Я помічаю на серветниці відображення свого обличчя й розумію, що, можливо, офіцер Ґантер зробив мені аж дві послуги.

Докторка Беколл, моя керівниця в університеті, — елітарна інтелектуалка з великого міста, яка вважає, що решта світу повна неотесаних вузьколобих неандертальців. Достатньо буде написати їй електронного листа, пояснивши, що на мене тут напали якісь селюки, і додати одну зі світлин, що я зробив у лікарняному ліжку.

— Отже, Ґасе, що скажете — я зможу винайняти ту кімнату ще на тиждень?

— Щось придумаємо. Якщо допоможеш мені де з чим, я зроблю знижку.

На обличчі Джилліан проступає ледь помітна посмішка.

— Що ж. Мені треба обслужити кілька столиків. Рада, що ви, можливо, залишитесь у нас трохи на довше.

Ґас дивиться, як вона йде, потім повертається до мене.

— Що плануєш із цим робити?

— З чим?

— Ти що, без мікроскопа далі свого носа не бачиш? Дівчина на тебе запала.

— А. Вона чудова. Та я не затримаюсь тут надовго.

Він підводить погляд до стелі й хитає головою.

— Ти найтупіший розумник, якого я зустрічав у житті. Почасти саме тому ти їй і подобаєшся. Це не буде довготривалий роман. Так, щаслива близькість, що протриває стільки, скільки їй відведено.

Я нервово озираюся через плече, щоб упевнитись, що вона нас не чує.

— Я тут не для цього.

— Ну, як знаєш. То для чого ти тут?

— Дізнатись, хто вбив Джуніпер та Челсі.

— І все? У штаті тисяча правоохоронців, але вбивцю знайти збираєшся саме ти?

— У штаті тисяча правоохоронців, і жоден навіть не вірить, що убивця існує. Я починаю думати, що його не так вже й важко знайти, якщо знати, де шукати.

— А тоді що?

— Тобто?

— Знаходиш ти вбивцю. Що тоді? Заарештуєш? Підеш до газет? Уб’єш його?

— Господи. Та я ж не Бетмен. Я... не знаю. Повідомлю поліції.

— Тій самій поліції, що вважає тебе пришелепком і вірить в епідемію ведмедів-убивць?

— Не знаю.

Ґас не зводить із мене очей, і я почуваюся як мала дитина.

— Це не наукова робота. І стислим висновком та графіком усе не закінчиться. Ти кажеш, що знайдеш убивцю і розповіси світові, хто він. І за цей час заглянеш під камені, які не хочуть, щоб їх чіпали. Поглянь на своє обличчя.

— Не певен, що розумію, про що ви...

— Чорт із ним. Може, тебе вже шукає якийсь із хлопців Челсі? Ніхто не сіпався, коли ти розповідав, що знайшов тіло?

— Що ви таке говорите?

— Я ж казав, що це місце — гнійник. Тобі двічі надерли дупу за те, що пхав свого носа куди не слід. А що буде, як ти підберешся ближче?

— Не знаю.

— У тому і проблема, Тео. Ти бачиш лиш те, на що звертаєш увагу Припустімо, ти підеш по ведмежих слідах і знайдеш самого ведмедя. Тоді що?

— Я просто маю бути обачним.

— З цим ти вже облажався. Хочеш пораду? Позагравай із Джилліан. Зводи її завтра в кіно. Поцілуй її як слід, якщо вона не злякається твоєї набряклої мармизи, нагадай їй, що вона приваблива жінка, а тоді повертайся до університету й у понеділок вранці знову ставай професором. Може, одного дня напишеш про те, як знайшов тіло Челсі. Кінець історії.

— Я не можу все це покинути, — вигукую я у відповідь. — Спочатку Джуніпер. Тепер Челсі. Хто ще там може бути? Ким же я маю бути, якщо просто все це полишу?

— Живою людиною.

— Я надто довго нічого не робив.

— Якщо залишишся, з професором доведеться попрощатися.

— Як це взагалі розуміти?

Ґас вказує пальцем на моє обличчя.

— Ти срана жертва. Нещасний випадок сповільненої дії, що ось-ось має статися. Якщо чесно, я не маю сумнівів, що ти здатен знайти цього убивцю. Але це мене й лякає. Боюся, ти підеш шукати якісь зачіпки й це буде останнім, що ми про тебе почуємо. Якщо ти маєш рацію стосовно того, що чи хто це зробив, то тіла не буде. Не буде й місця вбивства. Ти просто перетворишся на статистику.

Він киває у бік Джилліан.

— І щовечора ми з нею сидітимемо тут, дивитимемось у вікно й думатимемо про те, що з тобою сталося. І розумітимемо, що ти лежиш мертвий у неглибокій могилі чортзна-де.

— Ви сказали, що якщо я залишуся, з професором доведеться попрощатися. Що ви маєте на увазі?

— Тут не місце професору. Якщо вирішиш затриматись, маєш думати як мисливець. Ти більше не сторонній спостерігач.

— І як мені це зробити?

— Для початку я дам тобі свій дробовик. Також слід почати носити з собою пістолет. Трохи попрактикуємось у стрільбі, аби впевнитись, що ти не вб’єш себе. А завтра зранку я тебе розбуджу й побоксуємо. Я хоч і старий, та, гадаю, зможу навчити такого недотепу, як ти, краще блокувати удари.

— Я це дуже ціную.

Ґас хитає головою.

— Утім, цього буде недостатньо. Єдиний спосіб перестати бути жертвою — почати мислити як убивця. А я не вірю, що в тобі це є.

Розділ 47

Баєсові ймовірності

П’ять днів потому сонце пірнає в долину на заході, вирізьблюючи з помаранчевого світла, що згасає, довгі тіні, тоді як я занурюю свою лопату в землю й починаю копати п’яту яму, запевнюючи себе, що після цієї вже точно час