Читати книгу - "Час настав, Костянтин Матвієнко"

class="p1">Лахудрик тим часом заволодів Павловою увагою, на­магаючись залагодити непорозуміння, що виникли між ними на початку знайомства.

— Даруйте, мушу перервати ваше спілкування, — звернувся Аскольд до співрозмовників. — Павле, нам з Лахудриком терміново потрібно ненадовго змотатися в одне місце. Ми повернемося з тим мо­їм другом, який, можливо, допоможе у пошуку На­дії. Ти в цей час можеш повисіти в інтернеті, хоча машина в мене не нова, вибачай; або проглянь мої книжки. До речі, врешті-решт, передзвони своєму батькові, як радив Дмитро. Мою маму я телефоном попереджу, що ненадовго лишаю на самоті у своїй кімнаті колегу з Польщі, який приїхав до Києва на конференцію.

— Можливо, ми б усе ж таки почали із пошуків сес­три? — помітно стримуючи роздратування, спитав Павло.

— Так ми ж саме і йдемо до тих, хто найбільше здат­ний допомогти нам знайти Надію. Не нервуй, повер­немося швидко.

Аск увімкнув Павлові комп’ютер, а потім дістав з письмового столу велику книжку в чорній палітурці.

Тоді на очах у вкотре вже за день приголомшеного Пав­ла відчинив двері старої шафи для одягу і вийшов крізь внутрішній бік дверей у сіро-зелений туман. Ла­худрик зачинив за ним шафу і пройшов крізь ті ж две­рі, але з боку зовнішнього.

Спантеличений Павло, лишившись у кімнаті на са­моті, ще певний час оговтувався від усього того, а тоді передзвонив батькові. Повідомив, що знає про лихо з сестрою і скоро зустрінеться з родиною, але просить дати йому змогу діяти за цих обставин на власний роз­суд. Добре його знаючи, батько не став гаяти часу на даремні вмовляння, не втримавшись хіба що від ба­нального прохання про обережність.

***

Григорій Стрийський разом із Вадимом Бобриним пили каву з несмачними синтетичними тістечками у кав’ярні «Бузина» на Московській.

— Ну чьо, Вадюля, — звернувся Стрийський до полі­толога, — схоже, твоя політична кар’єра іде в гору — наступного місяця станеш депутатом парламенту. Євдокименко — надпотужний публічний політик, вона і на цей раз паровозом протягне тебе і добру сотню таких, як ти, до влади.

— Тобі, Гриша, теж жалітися гріх. Пройдеш до міськради за її ж списком, а там для політи­чного бізнесу — нива неорана.

— Ну, якщо нинішній мер переобереться на но­вий термін, зиску від того мого депутатства буде ма­ло. Все в місті лишиться по-старому: будуємо-крадемо, потім знову щось-там будуємо-руйнуємо-копаємо і знову ж таки, крадемо.

— Не скажи... — Бобрин відсьорбнув кави. — Мені хлопці з Секретаріату дружньо натякнули, що вони готові злити цього будівельника. Підтримку, про всяк випадок, пообіцяли і космічному банкіру, і зірковому боксеру: хто виграє, тому і сплачувати за високий патронат.

— Оце по-нашому, по-українськи. Напевно, за таких принципових і чесних політиків ми і стояли на Майдані, — саркастично підмітив Стрийський.

— Грицько, це ви стояли. Віддаю належне, стоя­ли щиро, разом із сотнями тисяч гідних людей. А ми сиділи... в пристойних ресторанах і роз­робляли під коньячок варіанти розвитку подій. За що нам і платили...

— Хоча жоден з ваших прогнозів і не справдився, — перервав Стрийський. — Любите ви, політтехнологи, нас, чесних підприємців і довірливо-наївних політиків, як лохів, на бабло розводити.

— Вчитися треба було в університетах, довірливі ви наші, тоді б ви не потребували наших послуг. А так, завдяки вашій недовченості, ми таким нехитрим і приємним способом грошики конвертовані зашибаємо... — Обличчя політолога розплилося у посмішці самовдоволення.

— Лади, Вадиме, кожному своє. Вам без наших грошей, а нам без ваших звиклих до вивертів мізків і зна­нь ну ніяк неможна. Особливо коли бізнес вимагає парламентської недорканності і зв’язків, але при цьому бізнесмен, зайшовши в Раду, ні бельмесу не розуміє, шо там робити, та і часу розі­братися у нього нема: гроші, витрачені на купівлю прохідного місця у списку, треба відбивати. От і наймають грошовиті неофіти від політики та­ких, як ти, щоб порадили, в яку партію вчасно перебігти, з яким чиновником дружбу завести, якого політичного лідера підмазати, а якого кинути.

— Розумієш, друже Гришо, час одноразових по­літичних проектів, куди за необхідності можна було пе­ребігти, щоб відсидітись і підготувати майданчик для нового старту, незабаром скінчиться. Політична система потроху стабілізується, одночасно деградуючи: чим менше залишається в країні чого пустити на дерибон, тим менше і бажаючих брати участь у створенні нових політичних угруповань для такої прихватизації. І політичним лідерам твої під­мазки скоро будуть не потрібні: вони вже мазані-перема­зані і прив’язані в стаціонарних політичних стійлах біля повних ясел. «Уже не ревуть воли, бо ясла повні!» — так жартує мій просунутий онук, пе­рефразовуючи класика[32], іменем якого тут недале­ко вулицю назвали. Приблизно три-чотири політико-економічні угруповання зі своєю інтелектуаль­ною обслугою і штатними демагогами — от і вся похмуро-сіра палітра нашого, біс би його вхопив за.., політикуму. За пару років, ця брудна піна застигне, і тоді крізь неї вже не проб’ється ні нова ідея, ні чий-то інтерес.

— Тобі-то чого хвилюватись? — підвів очі на Бобрина Стрийський. — Ти вже політично запакований — кращої перспективи, ніж у хвості почту Євдохи, зараз в Україні не знайти.

— Це ти, кому таке поганяло приліпив? — насу­пився Бобрин. — На Юлю нє краши батон — пасть парву!.. Жарт, це, Гришо, жарт! — одразу позадку­вав політолог, побачивши, як сіпнулася рука приятеля до чашки з гарячою кавою. — Вона, між іншим, дасть фо­ру десятку мужиків. Пам’ятаєш, як про неї жартували, коли Юля була єдиною жінкою в уряді прем’єра Борщенко? Що Юлія Евдокименко там єдиний чоловік.

— Добре-добре, це я приколююся, — трохи охо­лов Стрийський. — А імітувати блатний жаргон у тебе, Вадік, виходить погано, говори ліпше, як вмієш, інтелігент, мать тваю.

— Важко мені, Гриша, в її почті. Там, блін, абсолют­на монархія! Ти це і сам відчув на своїй шкурі, коли тебе не включили в парламентський список, а дали лише мандата в міськраді. Мене при ній поки терплять, але тільки, так би мовити, у якості меблів. Як почну сильно умнічать — викинуть миттєво. Так що правильніше самому грюкнути дверима. Тоді хоч дорожче продатись комусь ще можна буде, то­му ж Борщенку, наприклад.

— Тобі, Вадік, не звикати, як, до речі, і мені, — поблажливо поплескав політолога по руці Стрий­ський. — А чого ти хотів? Вона сама собі власний політичний капітал. Багато хто в її, типу, політичній команді — прилипали і паразити. Вони в своїх інтересах звіряче експлуатують її популярність і зраджують — інколи, — Бізнесмен виразно