Читати книгу - "Нарис історії України. Том 1, Дмитро Іванович Дорошенко"

суперник — Польща, яка володіла такою сильною для тих часів зброєю, як римо-католицька церковна орґанізація, підпорядкована римській курії з її світовими завданнями. Вже на початку XV віку польсько-латинська стихія бере в Литві гору над русько-православною. Руський елемент, поки він ще не зазнав обмежень і переслідувань практично, обмежувався лиш до часткової опозиції. Ця опозиція все зростала в міру того, як правні обмеження руського елементу давали себе чути на ріжних ділянках суспільного життя все дошкульніше. Коли ж більшість українських земель опинилася безпосередньо під Польщею, почав дуже скорим темпом наростати конфлікт. Цей конфлікт виник тому, що Польща несла на українські землі зовсім інший соціяльний уклад, ніж той, що був під Литовською державою. І тому конфлікт був фатально неминучий. Він і вибух вже в кінці того самого XVI століття, коли сталося остаточне обєднання Литви з Польщею.

Як і сама державна орґанізація, суспільний устрій Литовсько-Руської Держави — так правильніше було б називати Велике Князівство Литовське — являються орґанічним продовженням, розвитком і еволюцією суспільних форм давньої Руси. Державне право, взагалі правні відносини Великого Князівства Литовського виросли і розвинулися безперечно на ґрунті староруського права та його практики. Розуміється, старе українське право зазнало при тім певних змін, які викликалися новими обставинами життя. Але ці зміни були до половини XV віку нормальним внутрішнім, орґанічним процесом. Тільки від половини XV віку починаються на Литовській Руси польські та німецькі впливи й дають суспільному розвитку новий напрямок. До того ж часу руські впливи панують в усіх сферах політичного, суспільно-економічного й культурного життя.

Більшість істориків сходиться на тому, що Велике Князівство Литовське по своїй структурі наближалося до типу федерації (Грушевський, Любавський, Довнар-Запольський). Новіші дослідники (М. Чубатий і Л. Окиншевич) вважають його за «Staatenstaat» себто «державу держав» — така форма сполучення державного, коли суверенна держава виявляла свою зверхність над залежними від неї державами в тім, що вони, маючи дуже широку незалежність у внутрішніх справах, на зовні підлягали певним обмеженням: вони повинні були давати до розпорядження суверенній державі своє військо або й платити дань. Але треба мати на увазі, що таке становище існувало не довго, доти лиш, доки князь Вітовт не поскидав удільних князів та не посадив своїх намісників: наступники Вітовта довершили його діло, і при кінці XV віку Велике Князівство Литовське вже було вповні обєднано одною центральною велико-княжою управою, хоч кожна з його областей, колишніх удільних князівств, зберігала досить широку внутрішню автономію.

Носителем суверенної влади в державі був рід Гедиміна, так як в старій Руси рід Рюриковичів. Одначе в способі наслідування Гедиміновичі, хоч і ділили свою державу на уділи (відповідно до історичних країв, що входили в склад держави), але на великого князя призначали не так старшого сина, як найбільш здатного або улюбленого батьком. Але трудно говорити про якийсь сталий порядок наслідування, бо рід Ягайла, який задержав велике князівство в своїх руках, не розростався, а навпаки, зменшувався і в другій половині XVI віку зі смертю Жигимонта-Августа II вигас. Так як на Руси виликокняжий престол був звязаний з Київом, так на Литві він був звязаний з Вільною, головним містом корінної етноґрафічної Литви. Великий князь був зверхником цілої держави, він полагоджував відносини й суперечки між удільними князями, заміщав опорожнені уділи, керував спільною військовою силою, провадив закордонну політику, репрезентуючи державу на зовні. По уділах сиділи представники Гедимінового дому, або призначувані великим князем, або ж діставши в спадщину по батькові. Грала тут певну ролю й воля самого населення. По деяких областях воно привязувалося до своїх князів, як от на Київщині, де протягом трьох поколінь сиділи князі з династії Володимира Ольгердовича, що дуже дбали за свою землю й багато для неї попрацювали. Протягом цілого XV століття, як ми бачили, велася боротьба великого князя з системою уділів, і з цієї боротьби вийшов переможцем принцип єдиної влади великого князя.

В звязку з питанням про устрій Литовської держави стоїть питання про існування в ній феодалізму. Про те, що державний і суспільний устрій Литовсько-Руської держави розвинувся на основі феодальних відносин, говорили вже перші дослідники державного права цієї держави на початку XIX століття. Пізніше феодальний устрій Литовського Великого Князівства визнали цілий ряд українських і білоруських учених: В. Антонович, Дашкевич, Молчановський, Линниченко, Багалій, Лаппо, Пічета. Так само й польські вчені Прохазка та Кутшеба. Один з молодших українських учених І. Балінський розпочав спеціяльну працю «Нариси з історії феодалізму та феодального права в Польщі, Литві та на Україні» (1926), на жаль, не скінчену за його передчасною смертю. З деякими застереженнями визнають існування феодальних відносин такі авторитети для історії Литви, як проф. М. Любавський та М. Довнар-Запольський. Так само з великими застереженнями ставиться до феодалізму на Литві й Грушевський. Він уважає, що теорія рецепції феодальних порядків з Заходу зовсім не правдоподібна, одначе сам «не бачить простого виходу з цього питання». Автор розвідки про «Державно-правне становище українських земель Литовської держави» Чубатий є тої думки, що феодалізм на Заході та удільно-княжий лад у великім литовсько-руськім князівстві на сході Европи мають між собою багато лиш зовнішних подібностей: у феодалізмі зверху й до низу маємо діло з наскрізь служебним ладом, ієрархічна драбина виступає тут ясно, а в удільнім порядку, як було й на Литві, головну ролю відогравав чинник династично-родовий.

Не мало й інших учених виступило проти рецепції феодальних порядків на Литві, уважаючи, що відносини, аналоґічні до феодальних, виникли на Литві, як місцеве явище в наслідок певних умов суспільно-політичного життя. (Владимирський-Буданов, Леонтович, Сергієвич та інші). Як писала Ол. Ефименкова, «устрій литовсько-руського суспільства, маючи деякі істотні риси феодального устрою, був дуже далекий від тієї вироблености форм, що характеризує феодальну систему Західньої Европи, і тому не слід прикладати до соціяльних відносин Литовсько-Руської держави цієї доби такий певний термін як феодалізм, бо інакше ми створимо шкідливу плутанину в термінології».

Одначе всі ці непогодження щодо феодалізму на Литві мають здебільшого чисто формальний характер, бо справа властиво йде про певну назву явища, котре, як тепер уже загально признано в історичній науці, існувало всюди: майже всі країни, перебуваючи в стані натурального господарства, на певнім щаблі свого розвитку пережили добу феодалізму й феодальної системи, модифікуючи її форми в залежності від своїх економічних, політичних та інших умовин. Іще один з старих польських істориків Литви І. Ярошевич (у своїй праці «Obraz Litwy pod względem jej cywilizacyi», 1844/45) вказував, що феодальні порядки на Литві без усяких зовнішніх впливів виникли ще за часів Гедиміна через