Читати книгу - "Орхідей для міс Блендіш не буде, Джеймс Хедлі Чейз"

до себе сорочку, зробила кілька кроків назад.

— Ні... будь ласка!

Слім присунувся до неї і вихопив із рук сорочку. Губи його були міцно стиснуті, дихання прискорене, очі — невидющі.

Зіщулившись, вона покірно дозволила йому відвести себе на диван.

Годинник на камінній поличці невпинно відлічував час. Хвилинна стрілка повільно повзла вигадливим циферблатом. Велика синя муха заклопотано кружляла над закривавленим одягом Рокко. Рух транспорту за вікном помалу затихав, почувся скрегіт гальм — і знову тиша.

Міс Блендіш раптом різко скрикнула.

Із плином часу тіні в кімнаті погустішали. Хтось у помешканні внизу увімкнув телевізор. Байдужий голос почав давати поради, як пекти торт. Набридливий, одноманітний голос диктора змусив Сліма повільно розплющити очі. Він повернув голову й поглянув на міс Блендіш, яка покірно лежала поруч на спині і незмигно дивилася у стелю.

— Цей негідник так голосно увімкнув звук, наче його торт — це найголовніше у світі, — зауважив Слім. Він підвів голову й поглянув на годинник. Було двадцять хвилин по восьмій. Це його здивувало. Він і не знав, що так довго проспав. Слім швидко зіскочив з ліжка. Рух транспорту за вікном завмер — година пік минула.

— Мусимо йти, — сказав він. — Ма хвилюватиметься, куди це ми пропали. Ну ж бо, мала, мерщій натягай те шмаття!

Дівчина вилізла з ліжка, рухаючись мов сомнамбула. Вона одягнула сорочку та костюм Рокко. Ніяк не могла зав’язати краватку. Слім, сидячи на ліжку, дивився на неї з дитячим задоволенням.

— Незвично, правда? — запитав він. — Я також раніше мав труднощі з краватками. Нічого, невдовзі звикнеш. Тобі личить чоловічий одяг.

Він поглянув на тіло Рокко.

— Він був жокеєм. Ніколи не довіряв чоловікам, які возяться з кіньми, — Слім обережно копнув тіло. — Він отримав те, на що заслуговував.

Міс Блендіш була вже одягнена. Костюм Рокко сів на неї добре. Слім ще раз поглянув на неї і задоволено кивнув.

— Тепер ти — справжнісінький хлопець, — зауважив він, тоді підійшов до шафи, щоб вибрати ще й капелюх. — Вдягни це також, аби сховати це гарне волосся. Зійдеш за мого молодшого брата.

Стоячи, мов безживна лялька, вона дозволила йому натягти на себе капелюх, зіщулюючись кожного разу, коли його вологі, гарячі пальці торкалися її шкіри.

— Ну ж бо, — сказав Слім, — ходімо.

Він провів її у ванну, зупинився, щоб поглянути з вікна на подвір’я внизу, і, вдовольнившись тим, що там нікого не було, допоміг дівчині вилізти на пожежні сходи.

Вони спустилися вниз. Слім тримав її за руку і легенько підштовхував вперед. Коли вони вже були на останньому марші, з вікна визирнув немолодий, огрядний та лисуватий чоловік.

— Агов! Що це ви робите? — гукнув він.

Слім глянув на нього, і його жовті очі зблиснули. Чоловік поквапно відскочив від вікна. Слімове худе бліде обличчя, розчахнутий рот та палаючі очі, а також довге немите волосся, що патлами звисало з-під капелюха, неабияк налякали чолов’ягу.

Слім залишив свій «б’юік» у кінці провулка. Коли вони підійшли, Слім підіпхнув міс Блендіш до машини і заштовхнув усередину. Сам обійшов авто і всівся на водійське сидіння. Перепочив, потім поліз у бардачок і витяг звідти свій револьвер 45-го калібру, який завжди лежав у машині. Запхавши зброю у праву кишеню штанів, завів авто і виїхав на головну вулицю.

Їдучи у свій клуб, Слім почув виття поліцейської сирени, котре змусило його заціпеніти. У водійському дзеркальці він побачив, що всі машини позаду з’їжджають направо, вивільняючи шлях по центру. Він також звернув на узбіччя і побачив позаду три поліцейські машини. Ті з миготіннями промчали повз. Неспокійно розмірковуючи, куди це вони мчать, Слім поїхав за ними слідом. За кілька хвилин він зненацька зрозумів, що машини загальмовують перед клубом «Парадиз».

У паніці Слім викрутив кермо і звернув у бічну вуличку, обганяючи авто попереду, котре різко загальмувало з пронизливим скрипом. Він також пригальмував і озирнувся саме вчасно, аби побачити, як добра дюжина поліцейських висипала з машин і побігла в напрямку клубу.

Слім відчув, як піт заливає йому обличчя. Що тепер робити? Куди їхати? Він поглянув на міс Блендіш, котра байдуже дивилася у вітрове скло. Хлопець почувався безпорадним і наляканим без Ма, сталевих вхідних дверей та металевих жалюзі клубу. Його млявий розум намагався щось придумати.

— Гей, ти!

Слім повернув голову направо. В авто заглядав поліцейський, переводячи погляд зі Сліма на міс Блендіш. Слім впізнав його: це був місцевий патрульний — дужий, з жорстоким обличчям ірландець, котрий при першій же нагоді чіплявся до банди Ма Ґріссон.

— Ти-то мені і потрібний! — сказав коп, і його рука потягнулася до револьвера.

Слім миттю вихопив свій кольт 45-го калібру, прицілився і вистрелив. Куля влучила поліцейському у груди, відкинувши його на тротуар.

Міс Блендіш скрикнула. Слім розвернувся і сильно вдарив її в обличчя. Від удару та наче влипла у сидіння.

Кілька перехожих застигли на місці.

Стікаючи потом, Слім кинув зброю на заднє сидіння, завів машину і рушив, набираючи швидкість. Якийсь чоловік щось гукнув йому вслід.

Сліма підганяв страх. Його єдиним бажанням було якнайшвидше виїхати на шосе, де він зміг би розігнатися як слід.

Феннер із Бреннаном саме полишали поліцейське авто, коли Слім застрелив патрульного. Звук пострілу змусив їх обох зупинитися. Вони побачили, як «б’юїк» рвонув із місця, обганяючи всі інші машини.

Феннер підбіг до поліцейського на тротуарі, а Бреннан дав знак трьом патрульним на мотоциклах наздогнати «б’юік». Ті з ревом двигунів рвонули вперед. Бреннан підійшов до Феннера — той лише похитав головою.

— Він мертвий, — зауважив він, — і хто то був?

— Хтось із банди Ґріссонів, — похмуро озвався Бреннан. — Ходімо, треба захопити усіх інших. Той негідник далеко не втече.

Поліцейські машини все прибували. Вулицю заполонив натовп роззяв.

У своєму кабінеті Ма Ґріссон крізь щілину зачинених сталевих жалюзі спостерігала за тим, що відбувається на вулиці.

Флінн дивився в інше вікно. Воппі притиснувся до стіни. Док Вільямс сидів коло столу Ма, тримаючи у руках склянку нерозбавленого віскі, — обличчя спітніле, очі скляні.

Ма повільно розвернулася й оглянула спочатку Дока, а потім Воппі. Флінн зробив крок назад, запитально дивлячись на неї.

— Ну що ж, — холодно зронила Ма. — Це кінець. Думаю, не треба вам казати, що на нас чекає.

Флінн тримався спокійно. Його маленькі невиразні очі неспокійно бігали, але наляканим він не виглядав. Зате