Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

— Як на мене, це коштує сто тисяч доларів, — вирішив мер.

— Ви заплатите мені сто тисяч доларів за те, що я напишу цю брошуру? — пробелькотів Стівен.

— Авжеж, для такого пера, як у вас, це нормально. Звісно, це буде неможливо, якщо в «Орфея кронікл» з’явиться стаття про маніпуляції з муніципальними рахунками. Адже ці рахунки будуть ретельно переглядати і ніхто не зрозуміє, за що я вам заплатив таку суму. Ви розумієте, про що я?

*

— І ви написали цю книжку! — вигукнув я, відразу ж згадавши про книжку, що про неї нам із Анною розповідав Коді. — Невже ви теж здалися на корупцію?

— О ні, капітане Розенберґу! — наїжачився Берґдорф. — Не треба цих гучних слів, прошу вас! От подумайте, невже я міг відмовитися від цього подарунка! То була нагода заробити трохи грошенят, та й це дало б мені змогу виплатити за дім. На жаль, той дурень Ґордон так і не заплатив мені ні цента, бо його вбили, перш ніж я здобув ті грошенята. Щоб я не опублікував тієї статті, отримавши від нього ті сто тисяч доларів, він сказав, що видасть їх мені після виходу книжки. Наступного дня після вбивства я негайно зустрівся з Аланом Брауном, який почав виконувати обов’язки міського голови. Ми з Ґордоном не уклали ніякої угоди, і я не хотів, щоб наша домовленість пішла в небуття. Я гадав, Браун теж причетний до тієї справи, та дізнався, що він нічого про те не знає. Він був такий приголомшений, що попросив мене піти з посади редактора, а то заявить у поліцію. Сказав, що терпіти не може корумпованих журналістів у «Орфея кронікл». І я мусив піти з тієї посади, а моє місце посів той бевзень Майкл Бірд, який і писати до ладу не вмів!

*

В Орфеї дружина міського голови Шарлотта Браун зуміла забрати свого чоловіка з його кабінету і піти з ним поснідати на терасу кафе «Афіна». Вона вважала, що він відчуває страшенну напругу й дуже знервований. Він мало спав, майже нічого не їв, обличчя його змарніло і було надто вже заклопотане. Їй здавалося, що сніданок на сонечку піде йому на користь, та ще й немалу.

Та її ініціатива мала надзвичайний успіх: хоч Алан і запевняв, що не має часу, все ж таки урешті дав себе переконати, і, здається, та віддушина припала йому до вподоби. Але то був короткий перепочинок: завібрував його мобільник на столі, й, побачивши на дисплеї прізвище того, хто йому телефонував, міський голова занепокоївся. Він підвівся й відійшов від столу, щоб відповісти.

Шарлотта Браун не чула, про що він там розмовляв, та до неї долинуло кілька вигуків, а з чоловікової жестикуляції вона втямила, що він роздратований. Аж ось він майже благально мовив: «Не робіть цього, я знайду вихід», — потім закінчив розмову і повернувся до столу якраз тоді, коли офіціант ставив на стіл десерт, який вони замовляли.

— Мені треба їхати у виконком, — втомлено сповістив Алан.

— Уже? — з жалем запитала Анна. — То з’їж принаймні десерт, Алане. Невже справи не зачекають чверть години?

— У мене великі неприємності, Шарлотто. Телефонував імпресаріо трупи, що мала грати головну п’єсу на фестивалі. Він сказав, що дізнався про страйк волонтерів і що актори стривожилися за свою безпеку. Вони відмовляються грати. П’єси не буде. Це катастрофа.

Браун відразу ж пішов, не помітивши людини, що сиділа за сусіднім столом спиною до нього ще від початку сніданку, не пропустивши жодного слова з того, що там мовилося. Вона зачекала, поки Шарлотта Браун теж піде, і взяла свій телефон.

— Майкле Бірд? — сказала вона. — Це Сильвія Тенненбаум. Маю інформацію про міського голову, гадаю, вона вас зацікавить. Можете заглянути до кафе «Афіна»?

*

Коли я запитав Стівена Берґдорфа, де він був увечері, коли зникла Стефані Мейлер, він приголомшено глянув на мене і відказав:

— Я був на вернісажі, можете перевірити, пане капітане.

Ми це і зробили, повернувшись до кабінету Анни в Орфеї.

Галерея, що організувала ту подію, підтвердила, що Берґдорф був присутній на вернісажі, уточнивши, що той закінчився о дев’ятнадцятій годині.

— Покинувши Мангеттен о дев’ятнадцятій, він міг дістатися до Орфеї о двадцять другій годині, — зауважила Анна.

— Гадаєш, він міг убити Стефані? — запитав я.

— Берґдорф пречудово знав розташування приміщень редакції «Орфея кронікл». Знав, як промкнутися туди, щоб украсти комп’ютер. Знав також, що Майкл Бірд — головний редактор, і надіслав йому повідомлення з телефону Стефані. І ще можна припустити, він боявся, що його знову впізнають в Орфеї, тим-то і відмовився зустрічатися зі Стефані в «Кодяк-гриль», а призначив їй зустріч на пляжі. Чому ви його відразу не затримали?

— Тому що це припущення, Анно, — устряв Дерек. — Нічого конкретного. Будь-який адвокат доведе це тобі за п’ять хвилин. У нас нема проти нього нічого конкретного: навіть якби він сидів сам удома, це неможливо було б спростувати. Та й оте його ненадійне алібі свідчить про те, що він не знає, коли вбили Стефані.

Дерек таки правду казав. Проте я попри все приліпив фото Берґдорфа на магнітному панно.

— Знаєш, Дереку, — сказала Анна, — я розглядала б цього Берґдорфа радше як замовника тієї книжки Стефані.

Вона взяла витяги з тексту, що його ми знайшли в комп’ютері, — вони теж були на панно, — і сказала:

— Коли Стефані запитала в замовника, чому він сам не напише книжку, той відказав: «Я? Неможливо! Що подумають люди?». Отож це була особа, яка просто нездатна щось написати, до того ж нездатна аж так, що довірила це завдання комусь іншому.

Тоді я прочитав наступний витяг:

— «Була за кілька хвилин дев’ятнадцята. Я вийшов надвір і побачив, як проїхало вантажне авто. Потім, прочитавши газети, зрозумів, що то було авто Теда Тенненбаума. Але проблема була в тому, що за кермом сидів не він». Берґдорф уже змусив нас сумніватися у вині Тенненбаума. Того вечора він був у Великому театрі.

— Багато я би віддала, щоб дізнатися, хто був за кермом, — сказала Анна.

— А я, — сказав Дерек, — гадаю собі, чому мер Браун ніколи не казав про корумпованість Ґордона? Якби ми знали про це тоді, слідство пішло б іншим шляхом. І, зокрема, якщо гроші, що йшли до Монтани,