Читати книгу - "Атлантида"

Наразі суміш за своїми властивостями подібна до зрідженого скловолокна, в якому стиснуті мільйони крихітних волоконець. Якщо спрямувати на них потужний потік електромагнітного випромінювання, вони зіллються в масу, твердішу за скелю.

— Це як армований бетон, — промовила Катя.

— Слушна аналогія. Але, враховуючи вагу та густину, наша речовина приблизно у сто разів тривкіша, ніж будь-який відомий будівельний матеріал.

Хрестики утворили неперервне коло, і на панелі управління загорівся зелений вогник. Енді підвівся із сидіння перед голографічним пристроєм, його місце зайняв Костас.

— Ну гаразд, — випростався грек. — Поїхали.

Бен клацнув вимикачем на діодній транзисторній панелі. Почулося низьке гудіння, і світло довкола зображення почало пульсувати. Лічильник відсотків добіг сотні та забарвився в зелений колір.

— Вийшло! — збуджено промовив Костас, глянувши на Катю. — Ми пропустили крізь діоди електромагнітний струм у сто сорок вольт, склеївши ЕГ-4 в кільце, яке потім спроекціювалося у вигляді мембрани завтовшки в один сантиметр на координати, позначені оцими хрестиками. Камера має вигляд конуса, основа якого охоплює сектор поверхні скелі. — Він натиснув кілька клавіш. — Струм приєднує мембрану до обшивки, перетворюючи їх на єдине ціле. Проби показали, що базальт має високі магнітні властивості, тож його вдалося зв’язати з нашою масою попри нерівність поверхні.

Енді відчепив дроти, що з’єднували діоди з панеллю управління.

— Тепер, коли струм зробив свою справу, на підтримку заряду нам вистачить двох дротів, — сказав Костас. — Усунувши всі інші перешкоди, ми беремося до обшивки та завершуємо останній етап операції.

— Проріжемо корпус? — спитала Катя.

Костас кивнув.

— Спершу треба буде осушити камеру. Енді зараз активує вакуумний насос, що крізь отвір відкачає воду з камери на днище субмарини: хай там як, вона все одно вже нікуди не попливе.

— Якщо й попливе, то не тепер, — промовив Джек. Досі він мовчки спостерігав зі свого проходу за сценою, яка дещо нагадувала епізод із науково-фантастичного фільму. Думки його ненастанно поверталися до одного: хай там що, тільки б не атомний вибух.

— Можна активувати помпу, — повідомив Бен.

Костас клацнув вимикачем, і гудіння трансформатора потонуло в ревінні електромотора. За секунду вони почули, як потужний струмінь води почав бити кудись униз.

— Відпомповуючи воду, одночасно закачуємо до камери повітря, — поінформував Костас. — Мембрана достатньо тривка, щоб витримати тиск стометрового шару води, тож тиск повітря в ній дорівнюватиме атмосферному.

Потік раптово заглух, і Енді жестом показав на екран:

— Усе сухо. Починаємо четвертий етап.

Джек нахилився і почав вдивлятися в голографічне зображення, шукаючи якихось змін у зовнішньому вигляді поверхні скелі. Пульсація зображення свідчила про те, що сканер відновив передання даних до голографічного конвертора.

— Схоже, видовбані у скелі двері тримаються, — сказав він.

Костас подивився на голограму:

— Аналізи показують, що крізь одвірок проходить незначний відтік води, — промовив Костас. — Як і прогнозували.

— Минулої ночі ми на «Сіквесті» змоделювали цей сценарій, — повідомив Катю Джек, — припустивши, що сходи вестимуть до якихось дверей. Можливо, морська вода проникла всередину та затопила приміщення, розташоване за дверима. Те, що двері не відчинилися під тиском води всередині, свідчить, що існує кам’яний одвірок, який не дає їм відчинитися. Сірководень у воді з’їдає всі виділення кальцію, тому жодних наростів на поверхні дверей не помітно.

Раптом десь під ними знову забив по металі потужний струмінь: це автоматично запрацював вакуумний насос, відкачуючи воду з віддаленого кутка камери.

— Тут має існувати якийсь механічний замок, — тихо промовив Джек. — Якщо ми дійсно знайшли шлях до серця Атлантиди, то слід сподіватися, що колишні мешканці мусили зробити все можливе, щоб не пустити до цих місць непроханих гостей.

— Хай там як, нам доведеться намокнути, — сказав Костас.

— Намокнути? — здивовано перепитала Катя.

— Існує лише один спосіб потрапити за ці двері, — пояснив грек. — Ми вийдемо до сухої камери, але потім нам доведеться герметично закрити корпус і запустити воду. Якщо двері відчиняються всередину, ми мусимо зрівняти тиск води з обох боків від них. Опинившись усередині, ми залишатимемося під водою доти, доки не вийдемо на поверхню моря.

Бен та Енді завершували підготовку маніпулятора, що тягнувся від центрального апарата до окресленого крейдою кола. Переконавшись, що все гаразд, Бен устромив штопорний штифт, а Енді сів за пульт управління та ввів низку команд.

Костас також про всяк випадок оглянув пристрій, після чого сказав Джекові й Каті:

— Цей маніпулятор являє собою додаток до лазера, яким ми зробили в обшивці діру. Зараз він почне рухатися по колу, легко прорізаючи корпус. На щастя, човни класу «Акула» робили зі сталі, а не з титану.

— Утім, коли камера наповниться водою, ми не зможемо затулити такого великого отвору в корпусі, й вода потече у човен, — зауважила Катя.

— Зробимо проріз так, щоб він розширювався назовні: коли ми пройдемо, тиск води притисне вирізаний диск до корпусу.

Енді повернувся до Костаса:

— Вмикаємо всі системи. Усе підготовано для останнього етапу.

Костас узявся за поруччя й востаннє подивився на обладнання.

— Починайте.

Катя заворожено спостерігала, як лазер описує на обшивці субмарини дуту за годинниковою стрілкою. Рука маніпулятора оберталася довкола центрального блока, наче велетенський циркуль. На екрані ширина прорізу становила лише кілька міліметрів; він повторював обриси кола, що його Костас накреслив крейдою на обшивці навкруг орієнтира, заданого ГСП. Після того як промінь обійшов перший квадрант, Бен приклав до щілини невеличку металеву трубу. Вправним рухом він розкрив мініатюрний циліндр, розташований в кінці труби, й почав виконувати над прорізом якісь незрозумілі для Каті паси.

— Залишилося п’ятнадцять хвилин, — повідомив Костас. — Час одягатися.

Джек простяг руку і допоміг приятелеві піднятися нагору.

— Після того як прорізаний нами люк у корпусі зачиниться, страховки більше не матимемо. Наше життя залежатиме лише від скафандрів і власних дій, — зауважив Костас.

Удвох із Джеком вони почали неквапливо, методично оглядати системи життєзабезпечення, взяті з ДСРВ. Перевіривши апарат декомпресії на своєму лівому зап’ясткові, Джек оглянув скафандр на Каті.

— Кевларова сітка непогано захищає тіло від механічного впливу, — сказав він. — Гумові перебірки членують костюм на окремі відділи, тож якщо протече один із них, це ще не означає, що водою наповняться всі. Але навіть попри це треба бути обережними. Ми на глибині майже у сто метрів, тобто нижче від найглибшого термокліну, і температура тут становить лише два градуси за Цельсієм. Одним словом, вода дуже холодна.

Костас зняв зі свого лівого плеча невелику панель управління з рідкокристалічним дисплеєм, підключену до його наплічника.

— Після заповнення камери ми відчуємо на собі тиск морської води, що майже в десять разів перевищуватиме атмосферний, — пояснив він. — Так уже сталося, що наш мінойський корабель лежить на такій самій глибині, тож ми