Читати книгу - "Втікачка з Сутінкового світу, Марина Сніжна"

Глава 11

ГЛАВА 11

Години дві мене ніхто не чіпав, дозволяючи трохи оговтатися від шоку. Хіба що зайшла немертва служниця і забрала залишки сніданку. Я ж, поміркувавши, вирішила, що від того, що сидітиму і жалітиму себе, нічого не зміниться. Так що зайнялася вивченням змін, що відбулися в моєму тілі.

Спочатку уважно розгледіла зовнішність. Крім зблідлої шкіри помітила ще кілька дивних речей. Так, у моїх зіницях почали прослизати червоні вогники, особливо якщо я злилася. Також з тіла зникли усі фізичні недоліки. Подряпини, синці, які я випадково отримала під час втечі. Зник навіть шрам на колінці – пам’ять про те, як у дитинстві невдало напоролася на якусь залізяку на подвір’ї. А ще я ніколи не відчувала себе настільки здоровою. Зір теж тепер здавався гострішим. І, гадаю, це лише початок.

У будь-якому випадку, такі зміни збільшують мої шанси на втечу. Про те, що робитиму, якщо таки знайду спосіб потрапити у свій світ, намагалася не думати. Може, Базіана перебільшувала, коли казала, що я можу бути небезпечною для близьких? А якщо це не так і я чудово зможу себе контролювати?

Так, гаразд, для початку треба знайти спосіб втекти, а потім уже думати про те, що робити далі!

Коли в двері постукали, я вже буквально знемагала від бажання щось робити. Тому майже з радістю відгукнулася:

– Увійдіть!

Але побачивши того, хто стояв за дверима, спохмурніла. Атій Адалос. Мій, як я розумію, Господар. Відразу згадала все, що відбувалося в підземному капищі, і мимоволі відступила на крок.

Тепер я боялася Чорного Лорда ще більше. Вже не тішила себе марними ілюзіями, що він насправді не завдасть мені болю.

За його спиною помітила Базіану і трохи заспокоїлася. Але продовжувала насторожено спостерігати, як Чорний Лорд заходить усередину, не зводячи з мене допитливого погляду. На його блідому обличчі нічого не можна було прочитати.

– Тею, як ти почуваєшся? – м’яко запитала Базіана, яка увійшла слідом.

Я стримано кивнула, не бажаючи виявляти слабкості перед своїм мучителем.

– У тебе всього півгодини, Атію, – діловито звернулася жінка до Чорного Лорда. – Потім мені слід продовжити навчання Теї.

– Так, звичайно, – глухо відгукнувся він, навіть не глянувши в її бік.

Здавалося, не міг дочекатися, доки Базіана піде. І схоже, так і було. Щойно за жінкою зачинилися двері, як він так стрімко кинувся до мене, що я не втрималася від зойку. Впала б, напевно, від раптової слабкості в ногах, якби він не втримав і не заключив в обійми. Важко дихаючи, він провів носом по моїй щоці і опустився до шиї.

– Я так боявся, що втрачу тебе…

Якби боявся, навряд чи піддав мене такому випробуванню! – крутилася в голові уїдлива думка. Він зітхнув.

– Розумію, що тепер твоя ворожість до мене лише посилилася. Але у нас безліч часу, щоб це змінити.

Чорний Лорд відпустив мене і махнув рукою у бік крісел за столиком.

– Поговоримо?

А в мене є вибір? Але я все ж таки сіла, склавши руки на колінах і намагаючись не думати про те, що мої груди ледь не вивалюються назовні. Почувалася оголеною. Особливо під пекучим поглядом Чорного Лорда, значення якого важко було не зрозуміти. Він явно насилу стримувався, щоб залишатися на відстані. Мабуть, дає мені час звикнути до себе. Наївний! Цього ніколи не буде!

– Тею, – він знову зітхнув і докірливо похитав головою.

– А нічого мої думки читати! – буркнула я, заливаючись фарбою.

– Не уявляєш, що я пережив за ці три дні, – Атій насилу відвів погляд вбік, на його вилицях грали жовна. – Знати, що ти на межі життя та смерті, і не мати змоги хоч якось допомогти! Ербін і Базіана вважали, що моя присутність лише погіршить твій стан. Кадор постійно надсилав мені звістки про твоє здоров’я. Я відправляв тобі квіти і божеволів від того, що більше нічого не можу зробити.

– Отже, це ви надіслали всі ці квіти? – я обвела рукою купу букетів, що заповнювали кімнату. – Вони дуже гарні. Дякую, – сухо сказала.

Але невже він вважає, що квітами та красивими словами зможе спокутувати те, що накоїв?

– Незабаром ти подивишся на все інакше, – похмуро сказав він, кусаючи губи.

Я навіть коментувати його слова не стала.

– Завтра мені, на жаль, доведеться поїхати з міста, – помовчавши, промовив Чорний Лорд, швидко поглянувши на мене і знову відвертаючись.

З цього приводу мені належить засмутитися? Або бухнутися навколішки, схопити його за ноги і благати: «Не треба, не їдь!» Та я скоріше від щастя застрибаю, як тільки ця знаменна подія станеться!

Почула тихий шиплячий звук і заплескала віями. От не треба на мене шипіти! А то про щось ще гірше подумаю!

Чорний Лорд більше не відводив погляд. Він невідривно витріщався на мене, а його очі палали червоним.

– Хай там як, поки я ще в місті, хотів би провести з тобою вечір.

Моя бравада миттю змінилася тривогою. Це на що клята погань зараз натякає?! Щось мені не подобаються його натяки!

– Не турбуйся, – він криво посміхнувся. – Все буде безневинно. Ми підемо до ресторації. Кадор теж нас супроводжуватиме, тож наодинці ми не залишимося. Для цього ми ще матимемо багато часу…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍