Читати книгу - "Малюк на мільйон, Тая Смоленська, Ая Кучер"

Глава 22

Еліна

Я не знаю, що робити. Усе сталося занадто несподівано. Найголовніше зараз для мене — це мій малюк, втратити його схоже на смерть. Але те, що Дамір, дізнавшись про мою вагітність, перше, що подумав — я його зрадила, просто в голові не вкладається.

Він був моїм першим чоловіком. Як йому на думку могло спасти, що я з кимось за його спиною завела роман?

Хоча, може, це на краще? Він нарешті відпустить мене, перестане мучити.

Я зі страхом чекаю його приходу. Учора він був настільки злим, що мені страшно було навіть дивитися йому в очі. Ніколи його таким не бачила.

А ще після того, як він пішов, до мене зазирала сестра Тимура й розповіла, що Дамір із ним побився. Мені тепер шалено незручно й перед Вітою, і перед самим Тимуром, що втягнула їх у ці сімейні розборки.

Час наближається до ночі. Мені ставлять останню на сьогодні крапельницю. Забирають недоїдену вечерю, але Дамір так і не прийшов. Хоча обіцяв. Або краще сказати — погрожував.

На душі трохи спокійніше стає, бо весь день напружена була. Намагалася зрозуміти, що краще: зізнатися нарешті, що дитина його, чи збрехати?

Минає ще кілька днів у гнітючому очікуванні, нескінченних аналізах і пігулках. На мою радість, загроза минула, з малюком усе добре. Скоро нас мають виписати.

Телефон на тумбочці мовчить. Нікому до мене немає діла. Крім адвоката. Який повідомив чудову новину: у зв’язку з тим, що стало відомо про мою вагітність, нас можуть не розлучити. Батьківство потрібно буде доводити через суд, тому що якщо дитина зачата в шлюбі від іншого чоловіка, то батьком однаково вважатиметься Дамір.

Чудово, тепер навіть мій адвокат думає, що я зраджувала чоловіка й завагітніла від іншого. Але мені зараз важлива не моя репутація, а той факт, що всі мої плани розбилися вщент.

— Еліно Веніамінівно, нумо я допоможу вам, — високий чоловік у чорному костюмі забирає в мене пакет із речами, коли я виходжу з палати.

— А ви… вибачте, хто? — підіймаю на нього погляд, погане передчуття тисне в грудях.

— Мене до вас Дамір Рустамович відправив. Я водій, додому вас відвезу.

— Додому? — перепитую я, нічого не розуміючи.

Я в готель збиралася. Після всього, що сталося, повертатися до Даміра в будинок — останнє, про що я б подумала.

— Зачекайте хвилину, — дістаю із сумочки телефон, сміливішаю, набираю Даміра.

Гудок, другий, третій.

— Що таке? — гарчить так, що я здригаюся від його тону.

— Навіщо ти прислав до мене свого водія?

— А ти забула, що лікар казав? Спокій і постільний режим. Жодних різких рухів і фізичних навантажень весь місяць.

— Тобі-то яка різниця? — дратуюся ще більше. — З чого раптом така турбота до дружини, яка загуляла? — не можу втриматися, щоб не вколоти його.

— Ти правильно зауважила. Ти все ще моя дружина. І все, що ти робиш, відбивається на мені. Мені не потрібні зараз ніякі плітки й скандали. Тому, будь добра, сядь у машину і їдь додому. Марія Андріївна попереджена, вона подбає про тебе.

Я важко дихаю, намагаюся заспокоїтися. Мені не можна нервувати. Потрібно насамперед про малюка думати.

— Про свою репутацію варто було подумати, коли на Тимура в коридорі клініки на очах у всіх накинувся.

— Еліно, — майже гарчить він. Мої слова його злять, чіпляють. Мені від цього приємно стає. — Зроби, як я сказав, не примушуй мене приїжджати й особисто супроводжувати додому.

— Добре, — здаюся, але лише тому, що нам із Даміром потрібно обговорити безліч речей. Спокійно. Без зайвого надриву і скандалів. Можливо, двох тижнів для нього було достатньо, щоб охолодити свій запал.

Відключаюся і йду за водієм. Усе ж у мене в рукаві досі є головний козир — земельна ділянка, яка так потрібна Даміру.

Я входжу в дім і відразу натикаюся поглядом на Марію Андріївну, яка змахує пил із полиць.

— Ох, як добре, що ти повернулася! Дамір потрапив учора в аварію, у нього перелом руки й множинні забої. Йому в лікарні потрібно було залишитися хоча б на тиждень, а він уранці додому приїхав! — повідомляє вона схвильовано, немов я можу якось вплинути на цю ситуацію.

Я очікувала почути будь-що, але тільки не це. Можу посперечатися, Алієва наздогнала карма.

— Ясно, — вимовляю тихо й із виразу обличчя жінки розумію, що не такої реакції вона очікувала на таку сумну новину. — Я до себе підіймуся, трохи втомилася.

Роблю кілька кроків, обертаюся, намагаюся зрозуміти, чи знає вона про те, що між нами з Даміром сталося. Точніше — про мою вагітність. Але він, схоже, жінку в наші особисті справи не втаємничував. Натомість вигадав зовсім іншу історію:

— Ох, Дамір казав, що ти до тітки їздила й там вірус якийсь підхопила. Як я могла забути? Звісно-звісно, ти відпочивай і йди, а я зараз поїсти чогось смачненького розігрію, чаю заварю й у кімнату до вас із Даміром усе занесу.

— Не потрібно нічого, я поки що не голодна, — видавлюю із себе вдячну усмішку. Сама поспішаю сходами підійнятися, охоронець за мною слідує тінню, сумку несе. На мить завмираю перед дверима, що ведуть до спальні Даміра, струшую головою і штовхаю свої двері. — Дякую, — кажу чоловікові й залишаюся нарешті на самоті.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍