Читати книгу - "Необхідне зло, Абір Мукерджі"

що не знаю, але ваші запитання передаватиму я, і якщо вона допоможе з дозволом від магараджі, я все їй потім розповім. Схоже, це її влаштовує. Тільки уявіть, які плітки! Вона пообіцяла зробити все можливе.

Я подякував за допомогу і зізнався, що від неї потрібна ще одна послуга.

— Мені б хотілося поговорити ще з однією жінкою, з наложницею. Гадаєте, зможете ще разочок підлеститися до своєї нової подруги магарані Девіки?

— Не забагато просите, Семе?

— Ви ж берете участь у розслідуванні, міс Грант,— сказав я.— І не кажіть, що Чарлі Піл у Калькутті може запропонувати вам кращу розвагу.

— Визнаю, розслідувати значно веселіше, ніж бути підозрюваним,— посміхнулася вона.

Музика закінчилася, і до нас підійшов принц.

— Послухайте, міс Грант, що ви там п’єте? Рожевий джин? Я й сам не проти.

Він махнув бармену, і той кинувся наливати значно жвавіше, ніж для мене.

— Отже, міс Грант,— продовжив принц,— ви обміркували мою пропозицію?

— Я б залюбки, Ваша Високосте,— посміхнулася вона, і серце моє опустилося аж до підлоги.— Та не будете ви проти, якщо до нас приєднається капітан Віндгем? Не думаю, що він там бував.

— Їхати на Лазурний Берег не маю ніякого бажання,— гірко зауважив я.— Вистачить із мене тієї Франції, що я побачив під час війни.

— Ви неправильно зрозуміли, друже,— глузливо сказав принц.— Мова про завтрашнє полювання на тигрів. Приєднуйтесь, якщо хочете.

Враження при цьому було таке, ніби це останнє, чого йому б хотілося. Тому я негайно погодився.

— Вважатиму за честь.

— Дуже добре,— кивнув він.— Виїжджаємо десь опівдні. Сподіваюся, ви не запізнитеся.

Знову заграла музика. Запис Ела Джолсона. Ела Джолсона я люблю.

— Ходімо, міс Грант,— запросив принц.— Потанцюємо? Не варто марнувати вечір.

Вона погодилась, а мені залишилося тільки дивитись, як вони виходять на середину кімнати. Виявилося, що принц — танцюрист дуже вправний, і моя ворожість до нього ще збільшилася. Чоловікові, який уміє танцювати, чомусь інстинктивно не довіряєш.

Я ковтнув віскі й похнюпився, аж тут підійшов полковник Арора.

— Маєте занепокоєний вигляд, капітане,— сказав він.

Теж мені новина.

— Скажімо так, це місце дещо відрізняється від того, що я очікував.

— Он воно що,— кивнув він.— Ви не перший англієць, хто це помітив. Спробую вгадати. Ви думали тут невеличкий осередок нецивілізованої тубільної культури?

— Ні, аж ніяк...— пробелькотів у відповідь я, хоча він мав рацію.

Я приготувався до таких собі темних віків: безжалісний деспот зі своїми діамантами та гаремом, і народ, що стогне під його ярмом. Реальність була набагато складнішою. Були, звісно, і казкові багатства, й оповідки про фіглярство магараджі, але була й вишуканість: англійські манери, італійські водії, французький кухар, рішучі наміри королівської родини виконувати обов’язки щодо свого народу. Але найбільшим одкровенням стали звички жіночої половини палацу. Усе це крізь хмільний серпанок я спробував пояснити полковнику.

— Раджу вам не вірити всім тим дурницям, про які так охоче пишуть ваші англійські письменники,— відповів він.— Що їм відомо про жінок, яких вони описують? Що вони знають про євнухів, яких так карикатурно зображують? Розплющте очі, капітане. Лишіть свої забобони в Калькутті. А ще краще, у Лондоні. Найкращі ділові угоди в Самбалпурі укладають пані з жіночої половини.

Він помітив моє здивування.

— Що? Вас шокує, що жінки можуть мати ділові інтереси? — Він показав на Енні.— Я бачу, міс Ґрант доволі успішна ділова жінка. Чому жінки з гарему мають відрізнятися від неї? Вам здається, якщо їх не можна бачити, це створює багато незручностей? Хіба ви не розумієте, що самі вони все бачать і чують? І коли справа доходить до угод, той факт, що ти бачиш, а тебе — ні, може стати в нагоді.

— А євнухи? — запитав я.— Зараз ви скажете, що вони вдячні за те, що їх кастрували.

— Так далеко я б заходити не став,— посміхнувся він.— Але їхня неповноцінність надає їм певної влади. Євнухи виконують роль радників на жіночій половині. І пишаються тим, що бережуть таємниці, які їм довіряють. Багато євнухів стали багатими та владними поруч із жінками, яким прислуговують. І виконують вони свою роботу, не відволікаючись на справи серця і плоті.

Остання фраза мене зачепила.

— Це значно полегшує життя.

— Це Індія, капітане,— продовжував полковник.— Спробуйте побачити її такою, якою вона є, а не такою, як зображують її імперські апологети і професори східної культури. Доки ви цього не зробите, то і не зрозумієте нас.

Його слова ніби двері переді мною відчинили, впустили світло. На мить усі безперечні факти розвіялися, їхнє місце посіли нові думки, нові можливості. Я почувався дезорієнтованим, щасливішим. Я почав бачити вбивство Адгіра з іншої перспективи. Аж тоді помітив погляд, яким обмінялися Енні з Пунітом на танцювальному майданчику, і двері раптово зачинилися. Я допив своє віскі й поставив бокал на стойку.

— Уже йдете? — поцікавився полковник.

— Гадаю, вечір добігає кінця,— зітхнув я.

— Вам потрібно щось тонізуюче.

— До біса той тонік,— відмахнувсь я.— Краще чистий джин.

Полковник посміхнувся.

— Може, ви надаєте перевагу іншим стимуляторам?

У мене аж волосся заворушилося.

— Знаєте, капітане,— продовжував Арора,— багатство Самбалпура ґрунтується не лише на алмазах...

Я здогадався, про що він, але визнавати не хотілося.

Очі в нього заблищали.

— Гадаю, вам, капітане, цікаво буде дізнатися, що сто років тому ми виробляли найкращий опій в Індії.

Чоло моє вкрилося холодним потом. Хіба він знає? Він наказав перевезти наші речі з посольства до будинку для гостей. Мою валізу розібрали. Цілком можливо, що той, хто це зробив, упізнав опійний набір і повідомив про це полковнику.

Полковник тим часом вів далі:

— Тривалий час ми отримували від його продажу більше доходу, ніж від копалень. Так, попит на нього сьогодні зменшився, але ми все одно ще виробляємо трохи. Відмінної якості, зауважте.

— Ви пробували? — запитав я.

— Авжеж,— запевнив він.— Вас це шокує?

— Ні,— тільки й відповів я.

Він тихо розсміявся.

— А мені здалося, що так.

Двадцять сім

и з полковником вийшли надвір, повернули до Будинку троянд.

— Чи не запізно повертатися до кабінету? — поцікавивсь я.

— Запізно,— посміхнувся він.— Але нам потрібно на інший кінець міста, тож знадобиться автомобіль, і бажано швидкий.

У королівському гаражі гудів двигун.

— Ваші механіки — сумлінні хлопці,— похвалив я.