Читати книгу - "Регент. Право сильного, Анні Кос"

Глава 15.1

***

Здається, верховний жрець щось говорив регенту, а можливо, він звертався зовсім не до жителя півночі, а до когось іншого — Ульф не чув жодного слова. Його погляд був намертво прикутий до фігури в червоному, а вся увага зосереджена на одній меті: вловити кожен її жест, кожен погляд, і байдуже, якщо він призначений не йому.

Груди відчайдушно стиснуло, немов усе повітря вмить покинуло легені. Щось зовсім некероване, могутнє і давнє, мов сам цей танець, піднялося з глибин свідомості й витіснило геть усі розумні думки. Хотілося вийти в самісінький центр площі й вивести звідти Арселію, заховати її від цих настирливих поглядів, захистити від корисливих планів столичних лицемірів, уберегти від небезпек, навіть від грубих слів чи брудних думок, зберегти тільки для себе.

А ще хотілося вдихнути її аромат, насолодитися гарячим блиском темних очей, відчути м'якість її шкіри, провести долонями по її розкішному волоссю. І зірвати до біса злощасну сукню, доторкнутися губами до оголеного тіла, побачити, як вона тане м'яким воском, як закушує губи від хвилювання і передчуття забороненої, але такої бажаної насолоди.

Стихії тільки знають, яких зусиль йому вартувало виринути з червоного марева, що поглинула реальність. Зі злорадною насмішкою над самим собою Ульф змушений був визнати, що відчуває гнів та гостру заздрість до людини, яка насмілилася доторкнутися до Арселії. Так, лише в танці й на очах безлічі свідків, але все-таки доторкнутися. І як тільки посмів цей зухвалець, де набрався нахабства?

У першому ряду глядачів завмер і Лікіт, який зачаровано дивився на танцюристів, які кружляли в єдиному пориві. Там промайнув сонячно-золотий шовк шат юної Сурії, гнучкої, як тростинка, і такої ж витонченої. Її партнером виявився літній чоловік у форменому одязі, очевидно, чийсь слуга. Він сміявся весело та відкрито, і дівчина мимоволі посміхалася йому у відповідь.

Аділь під враженням притупцьовував на місці й захоплено плескав у такт музиці.

— Як це було красиво! Я теж так навчуся! — заявив він голосно, коли мелодія стихла.

— І я, — луною відгукнувся Лікіт. Проте, він одразу зрозумів, що вимовив це вголос, і поквапився відступити на два кроки назад, щоб не привертати зайвої уваги.

Арселія між тим зробила спробу піти з площі, але це вийшло не відразу. Люди хотіли висловити свою повагу імператриці, привітати хоча б словом. Якась селянка проштовхалася між іншими і з поклоном піднесла як дар маленький строкатий згорток. Ульф не чув слів через відстань, але бачив, що жінка схвильована і квапливо розповідає про щось, щохвилини то посміхаючись, то хмурячись.

Лорд Анвар наче ненароком став позаду імператриці, не заважаючи, але охороняючи її. Ось Арселія прийняла дар, жінка схилилася, на мить торкнувшись лобом рук пані, і позадкувала. Натовп заворушився, відступаючи в сторони і звільняючи прохід.

— Мамо! — Аділь радісно кинувся назустріч. — Це так, так..! — у хлопчика бракувало слів і він відчайдушно намагався передати своє захоплення хоча б жестами та широкою посмішкою. — Мені дуже сподобалося! А Вам, лорде регенте?

Мабуть, Ульфу не вдалося впоратися зі своїми емоціями: Арселія, ледь не спіткнулася, піймавши його палкий погляд.

— Дуже сподобалось. Незабутнє видовище, мій імператоре, — відповів чужинець абсолютно рівним голосом.

Іліяс, який стояв поруч, покосився на них, але промовчав. Арселія ж почервоніла й опустила очі, безпомилково вгадавши причину цієї вдаваної байдужості. Зате Аділь обійняв маму і запитав:

— І що буде далі?

— Що? Ти про що? — вона не відразу зрозуміла, що саме мала на увазі дитина, але потім усе-таки зуміла опанувати себе і відповіла: — Тепер ми повернемося до себе. Святкування на вулицях буде тривати до глибокої ночі, а ми можемо відпочити.

— Невже ви залишаєте нас? — запитав лорд Анвар. Він мав злегка захеканий вигляд, волосся в повному безладі розметалося в сторони, але тримався він спокійно й упевнено. — Так скоро? Я сподівався, що ми зможемо насолодитися вашим товариством ще хоча б трохи!

— Імператор втомився, та й моя присутність тут більше не потрібна, — сказала вона, насилу примушуючи себе відірватися від чужинця й повернутися до приїжджого аристократа.

— Ви дозволите хоча б провести вас?

— На жаль, це не заведено в Дармсуді, — твердо відповіла Арселія.

— Тоді прошу Вас, дозвольте побачитися з Вами пізніше. Відверто кажучи, в столицю мене привела не цікавість, а важливі справи. Одна з них безпосередньо стосується мого батька та його останнього бажання. Він хотів зробити велике пожертвування тим, хто залишився без даху над головою або потрапив у складні життєві умови. Знаю, що Ви, ясновельможна пані, допомагаєте таким людям. Якщо мені буде дозволено запропонувати цю скромну підтримку, то волю покійного батька можна було б вважати виконаною.

— Що ж, ми обговоримо справи трохи пізніше, думаю, через три дні. Приходьте в лікарський будинок, дорогу Вам підкаже будь-який житель міста. Я теж буду там.

— Милість Ваша безмежна, — Анвар схилився, але погляд не опустив, буквально пропалюючи Арселію темними, як вугілля, очима. — Буду чекати з нетерпінням.

— Дякую за танець.

— Ясновельможна пані, мій імператоре, я відведу Вас до паланкіна, — раптово вимовив регент і, не не обмінявшись навіть ввічливими фразами з іншими співрозмовниками, коротко кивнув. — Панове, моє шанування.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍