Читати книгу - "Ти — мої крила, Вікторія Франко"

Розділ 18

Ярослав

Нарешті прокинувшись від тривожного сну, я ледве зміг розліпити повіки. У мене склалося враження, наче їх налили свинцем. Та ж сама ситуація прослідковувалася з іншими частинами мого тіла. В цей момент я почував себе так, ніби мене збила вантажівка. Моя грудна клітка боліла настільки сильно, що я навіть боявся поворухнутися. Але найгіршим було те, що я страшенно хотів пити. Здавалося, що моє горло перетворилося на пустелю і за ковток води я зараз віддав би усе на світі. 

Відтворюючи в голові останні події, я намагався зрозуміти, що ж зі мною сталося. В пам’яті виринали уривки спогадів і я відчайдушно намагався зібрати їх до купи. Згадав, що саме повертався з відрядження і дорогою в мене почала розколюватися голова. А ще я не міг нормально вдихнути. Тому, зупинившись на першій-ліпшій заправці, я поплентався до каси й попросив оператора викликати мені швидку. На цьому моменті мої спогади закінчувалися, а у свідомості утворилася величезна чорна прогалина. Тому я уявлення не мав, де перебував на цей час. Але, окинувши оком навколишній простір, здогадався, що я в лікарні. 

— Агов! — спробував когось покликати, але чомусь почув лише тихе та жалюгідне відлуння свого голосу. 

Трохи прочистивши горло, я зробив ще одну спробу і на мій поклик у палату заглянула якась жінка. Та я не встиг навіть слова до неї вимовити, як вона відразу ж зникла. А щоб тобі!.. Але, дякувати Богу, за кілька хвилин вона повернулася, привівши із собою свою колегу.

— Доброго ранку. Мене звати Софія Ігорівна. Я ваш лікар, — представилася дівчина в білому халаті, присівши до мене на ліжко. — Розкажіть, як Ви почуваєтеся?

— Хочу пити, — усе що зміг вимовити, мало не дуріючи від спраги.

— Зрозуміло, — лікарка звернулася до іншої медпрацівниці й попросила її принести мені склянку води. 

— Що зі мною сталося? — неквапливо зробивши кілька ковтків, я запитав про причину мого поганого самопочуття.

—  У Вас пневмонія. Окрім того, Ви майже добу провели без свідомості.

— О, чорт!

— Як Ви зараз почуваєтеся? — поцікавилася лікарка, уважно вдивляючись в моє обличчя.

— Бувало й краще, — відповів, закашлявшись. І від цього мої больові відчуття ще більше посилилися. 

— Гаразд. Більше не розмовляйте, — вона виставила руку вперед, зупиняючи новий потік моїх слів. А потім засунула у вуха якийсь прилад і почала слухати ним моє дихання.

— І що там? Жити буду?

— Звісно, — посміхнулася дівчина, не розповідаючи мені нічого конкретного. — Зараз Вам вколють ліки та поставлять крапельницю. А я знову зайду до Вас трохи пізніше.

— Заждіть, — зупинив її біля дверей. — Ви не знаєте де мої речі? 

— Уявлення не маю, — лікарка розгублено знизала плечима. — Навіщо вони Вам?

— Мені потрібен мій телефон. 

— Вам зараз краще не напружувати себе розмовами, щоб зайвий раз не кашляти.

— Я розумію, — вимовив через біль. — Але мені треба подзвонити дівчині та сказати їй, що зі мною все в порядку.

— А-а… — вона якось загадково посміхнулася. — Добре. Я скажу, щоб Ваш телефон пошукали.

— Дякую.

Як і попереджала лікарка, через кілька хвилин мені поставили крапельницю. Але, мій телефон ніхто так і не приніс. Ну що за люди? Хіба ж так можна?..

Спостерігаючи за монотонним капанням ліків, я не переставав думати про Мілену. Мабуть, вона місця собі не знаходила, хвилюючись за мене? Адже я обіцяв їй приїхати на показ. Та, на жаль, не зміг. 

Все глибше поринаючи у свої сумні думки, я втомлено заплющив очі та відчув, що мене знову затягнуло у сон. Але цього разу він був солодким та приємним. Мені снилася Мілена. Вона лагідно посміхалася до мене і ніжно цілувала моє обличчя.

— Кохаю тебе… — шепотіла дівчина, огортаючи мою затуманену свідомість найтеплішими почуттями.

— Тільки не йди… — благав свого янгола, міцніше притискаючи її до себе, щоб вона не зникла. 

— Я нікуди не піду, — почув таку бажану обіцянку, й нарешті заспокоївся та мирно заснув.

Не знаю, скільки часу я проспав, але в якийсь момент, мені захотілося знайти зручніше положення для свого тіла. Тому я  спробував перевернутися на бік. Та вже за мить пошкодував про своє рішення. Бо відчув страшенний біль у грудях, який не давав мені вдихнути. 

А потім я побачив Мілену. Вона схилилася наді мною і вдивлялася в моє обличчя стурбованим поглядом. Але ж я чудово розумів, що її не могло тут бути. О, Господи!.. Невже, мій стан почав погіршуватися, а в мене з'явилися галюцинації? Ще тільки цього бракувало! 

— Милий, що з тобою? — турботливо запитало марево, обережно торкнувшись пальчиками мого підборіддя. 

Боже, як же це було реалістично! Я міг би поклястися, що відчув справжній дотик. Але як таке можливо?.. Повільно піднявши руку, я спробував торкнутися до своєї галюцинації. Та вже через мить шоковано дивився на справжню дівочу долоню, яку я тримав у своїй руці.

— Мілено, це дійсно ти? — запитав тихенько, мріючи, аби її присутність виявилося реальністю. 

— Звісно, що я, — лагідний сміх дівчини, мов дзвіночок, залоскотав мої вуха. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍