Читати книгу - "Барва чарів"

Та це здивування було нічим проти велетенського шокованого виразу на морді мертвого чудовиська, котрого, схоже, затоптали до смерті.

Трохи далі докрайово від атолу кілька човників, ловлячи в сітку лютих устриць, яких безліч плавало в цих морях, упіймали щось таке, що кілька миль тягнуло обидва човни, доки один із капітанів не додумався обрізати мотузки.

Та навіть його збентеження було нічим, як порівняти з острів’янами крайнього атолу в архіпелазі. Наступної ночі їх розбудив гучний звук трощення й розколювання, що йшов із їхніх маленьких джунґлів; коли вранці більш відважні пішли перевірити, що то було, вони побачили, що дерева виламані на широку просіку, котра почалася на доцентровому березі атолу і пролягла смугою повного знищення, вказуючи безпосередньо до Краю, всіяну вламаними ліанами, розтрощеними кущами й кількома збентеженими і злими устрицями.

Зараз вони були достатньо високо, аби побачити вигин Краю, що віддалявся від них, оточений пухнастими хмарами, котрі, на щастя, майже весь цей час приховували водоспад. Звідси море, темно-синє й усіяне тінями хмар, було майже привабливе. Буйвітер здригнувся.

— Даруйте, — мовив він.

Постать у каптурі припинила розглядати далекий серпанок і загрозливо здійняла жезл.

— Не бажаю вдаватися до цього, — сказала вона.

— Не бажаєш? — перепитав Буйвітер.

— Що це взагалі таке? — зронив Двоквіт.

— Жезл зведення нанівець Аджандури, — сказав Буйвітер. — І не варто ним розмахувати. Він може спрацювати, — додав, киваючи на мерехтливий кінчик жезла. — Тобто все це дуже лестить, усі ці чари лиш задля нашої зручності, проте немає потреби заходити аж так далеко. Та й…

— Заткайся, — постать підняла руки і стягнула каптура. Виявилося, що то молода панна напрочуд незвичного забарвлення. Її шкіра була чорною. Не темно-коричневою, якби з Урабеве, або ж лискучою синьо-чорною з проклятого мусонами Клачу, але саме глибоко чорна, немов глуха ніч на дні печери. Її брови й волосся мали колір місячного сяйва. Таке ж бліде сяйво було й навколо її губ. На вигляд мала приблизно п’ятнадцять років і здавалася вельми наляканою.

Буйвітер не міг не зауважити, що рука, котра тримала жезл, тремтіла, але це тому, що наглу смерть, котра бовтається за якихось п’ять футів від твого носа, дуже важко не зауважити. Його осяяло — дуже повільно, адже то було зовсім нове відчуття — хтось у цьому світі боявся його. Цілковита протилежність бувала так часто, що він почав її вважати за такий закон природи.

— Як тебе звуть? — запитав він, як лиш міг, заспокійливо. Може, вона й налякана, та в неї жезл.

«Якби в мене був такий жезл, — думав він, — я б нічого не боявся. То що ж, заради Сотворення, вона собі про мене уявляє?»

— Моє ім’я несуттєве, — відповіла вона.

— Красиве ім’я, — мовив Буйвітер. — Куди ти нас везеш і навіщо? Не бачу шкоди в тому, щоби ти нам розповіла.

— Вас везуть до Крула, — мовила дівчина. — І не насміхай з мене, центроземцю. Бо скористаюся жезлом. Я мушу привезти тебе живим, та не було жодного слова про те, щоби ти був цілий. Мене звуть Маркеза, я чарівник п’ятого рівня. Зрозуміло?

— Що ж, оскільки тобі все про мене відомо, то ти також знаєш, що я навіть не став неофітом, — мовив Буйвітер. — Я й не чарівник насправді. — Він помітив здивоване обличчя Двоквіта й поспіхом додав: — Лиш ніби чарівник.

— Ти не можеш чарувати, бо у твоїй голові чіпко засіло одне з Восьми великих заклять, — сказала Маркеза і ґраційно змістила центр своєї рівноваги, коли велика лінза описала широку дугу понад морем. — Саме тому тебе вигнали з Невидимого університету. Нам відомо.

— Але ти щойно сказала, що він — маг великої хитрості та спритності, — запротестував Двоквіт.

— Так, бо той, хто пережив усе те, що він — більшість із чого він сам на себе накликав, маючи себе за чарівника, — ну, мусить бути хоч якимось магом, — відповіла Маркеза. — Попереджаю тебе, Буйвітре. Якщо хоч трохи запідозрю, що ти намагаєшся застосувати Велике закляття, то я тебе справді вб’ю. — Вона знервовано кинула на нього сердитий погляд.

— На мою думку, твоїм найкращим варіантом було б, ну, висадити нас десь, — мовив Буйвітер. — Тобто дякую за порятунок і все таке, тому якби ти просто дозволила нам жити собі далі, то ми б усі безперечно…

— Сподіваюсь, ти не збираєшся пропонувати нам рабство, — сказав Двоквіт.

Маркеза неабияк зчудувалася:

— Звісно ж ні! Як тобі таке взагалі спало на думку? Ви житимете в Крулі в розкошах, достатку й затишку…

— Ой, добре, — сказав Буйвітер.

— … але не дуже довго.

Крул виявився великим островом, вкритим горами й густими лісами, де з-поміж дерев тут і там визирали приємні білі будиночки. Земля поступово здіймалася в напрямку до Краю, тож найвища місцина, властиво, висіла понад Краєм. Тут крулійці збудували свою столицю, також звану Крулом, і оскільки значна частка їхніх будівельних матеріалів походила з Межтину, будинки мали явно морський стиль.

Грубо кажучи, цілі кораблі були мистецьки поєднані докупи й перетворені на будівлі. Із загального дерев’яного хаосу випиналися під дивними кутами триреми, джонки й каравели. Розмальовані носові прикраси й подібні до драконів центроземні носи суден нагадували жителям Крула, що своїм щастям вони завдячують морю, а баркентини й караки надавали чітку форму більшим будівлям. І так місто росло рівень за рівнем поміж блакитно-зеленим океаном Диску та м’яким хмаристим морем Краю; вісім кольорів Крайвеселки відбивались у кожному вікні й безлічі телескопних лінз астрономів міста.

— Це повний жах, — похмуро мовив Буйвітер.

Лінза тепер підходила понад самим порогом Закрайспаду. Острів не тільки здіймався ближче до Краю. Він також ставав вужчим, тож лінза мала змогу лишатися над водою, доки не наблизилась упритул до міста. Парапет уздовж докрайового стрімчака був усіяний рамами, які витягувалися кудись у порожню далечінь. Лінза плавно ковзнула до однієї з них та пришвартувалася так вдало, немов човен до причалу. Четверо вартових, із таким же волоссям кольору місячного сяйва та чорними, мов ніч, обличчями, як у Маркези, уже чекали. Не схоже, що вони були озброєні, та щойно Двоквіт і Буйвітер ступили на парапет, їх обох схопили попід руки й тримали так міцно, що про втечу й думати було годі.

Тоді Маркеза й чарівники-гідрофоби скоро