Читати книгу - "Фіктивний шлюб Генерального, Ірина Романовська"

— Після того, як ти мене звільнив. Я зрозуміла, — закінчую поспіхом речення замість нього та голосно видихаю.

— Пробач мені, — вимовляє Олег тихо.

Спромагаюся лише кивнути. Очі наповнюються вологою. Якщо з мого рота вирветься ще хоч один звук, то замість гніву я точно розрюмсаюся.

Тіло починає ледь відчутно тремтіти. Той день став моїм останнім робочим днем в адміністративній будівлі футбольного клубу. Він став певною прірвою між Олегом та мною. Таємниця, яку я плекала у собі вісім років, завдала нам багато болю.

Наступного дня усі мої особисті речі звідси додому доставив кур'єр. Відтоді я не наважувалася переступити поріг цієї будівлі аж до сьогоднішнього дня.

 

— З якої нагоди ти тут?

Олег розвертає мене обличчям до себе. Ніжно обсипає мої щоки, очі та вуста короткими лагідними поцілунками, зміщуючи тим самим мої думки в інший бік. З дивовижною точністю вгадує емоції, які вирують всередині мене, та переконливо намагається їх загасити.

— Хотіла зробити тобі сюрприз, але натомість сюрприз отримала сама.

На обличчі Олега розквітає широка посмішка, він стає схожим на чеширського кота з мультфільму про Алісу.

У голові відразу народжується нова думка. Він якимось чином дізнався, що я стою біля дверей. В іншому випадку таким розслабленим та усміхненим він би не був.

— Ти знав… Ти знав, що я за дверима? Так? Але звідки?

— Мені телефонували з посту охорони.

— От же ж Павло! А я ще й думаю, чого це він зі мною такий привітний, про життя так розпитує. Шпигунів скрізь розставив, Олегу?

Відходжу від чоловіка на кілька кроків. Дивлюсь у його ясні сині очі.

— Робота в нього така, — Тітов знизує плечима.

Більш ніж на хвилину Олег не дозволяє мені відсторонитися. Робить кілька кроків назустріч, доки ми знову не притискаємося тілами.

— Я хочу отримати свій сюрприз, — трохи знизивши голос, він ніжно кусає мою шию. Торкається руками обличчя, втискає стегна мені в живіт.

— Ось він, — хрипко відповідаю, закочуючи очі.

Тактильний контакт змінює все між нами. Настрій, емоції, думки…

— Де? — Олег жартівливо оглядає мене з усіх сторін.

Заглядає праворуч, потім ліворуч, вишукуючи щось цікавеньке.

— Сюрприз — це я, — бурмочу ледь чутно, ховаючи сором’язливо очі. — Приїхала, щоб разом з тобою пообідати.

У сідниці врізається край столу, спереду тиснуть напружені стегна Олега. Думки розлітаються на друзки та прямують до низу живота.

— А чому без червоного банта? Чи хоча б стрічки? — шепоче Олег, переплітаючи наші пальці.

Його вуста ковзають вздовж мого підборіддя, дражнять ледь відчутними дотиками.

— Тільки не кажи, що ти теж чекав, щоб я одного разу з’явилася на порозі твого кабінету в самій мереживній білизні? — ховаю почервоніле обличчя в Олегових грудях, щойно промовляю ці думки вголос.

Шкіра палає від збудливого сорому. Вже не пам'ятаю про що ми балакали п'ять хвилин тому. Не пригадую, чому була така зла та засмучена.

— Не те щоб чекав. Але кілька разів такі думки захоплювали мій розум. Особливо тоді, коли ти заходила до кабінету у тій своїй шкіряній вузькій спідниці. Коли нахилялася, щоб  розставити горнятка з кавою. Господи, тієї миті я міркував про будь-що, тільки не про кавовий напій, — штовхаю Олега пальцем у груди. Він раптом відсторонюється та суворо перепитує: —   Що означає «ти теж»? Хто ще мріяв про тебе у білизні?

— Ну…, — не можу розповідати про таке дивлячись чоловікові просто у вічі. Фокусую увагу на його шиї, проводжу по ній долонями. Шкіра Олега така гаряча. — Юля, подруга моя, якщо пам’ятаєш, ну…. вона мені запропонувала влаштувати сюрприз на кшталт того, який роблять героїні у фільмах. Звабити чоловіка прямо на цьому столі, лишившись без одягу. Адже ми з тобою не бачилися стільки часу, наша зустріч після такої розлуки мала б бути незабутньою. З родзинкою, так би мовити.

— Прямо на цьому столі?

Олег лагідно обіймає мене за талію, веде руками по  округлих стегнах. Стискає їх міцно та одним ривком відриває мене від підлоги та садить поверх важливих документів, що лежать на його столі.

— Угу. — все, що я ладна видати в цей момент.

Ногами автоматично обхоплюю стегна Олега, руки кладу на його сильні плечі. Нетерпляче тягнуся до його обличчя, вуста шукають його рот.

Я надто скучила за ним. За нами.

— Що ж, люба моя дружино, тоді розіграймо прямо зараз сцену з нашого власного фільму. — Олег знімає з шиї ненависну краватку та жбурляє її кудись убік. Розстібає ґудзики сорочки та, нахилившись до мене, грайливо шепоче: — Він має назву «Ласкаво просимо додому».

 

 

***

 

Судомно шукаю, куди Тітов діл мою спідню білизну. На нозі його немає. На столі теж. Праворуч, ліворуч від мене пусто. Помітивши моє збентеження, Олег залучається до пошуків. Виявляється, весь час поки ми з Олегом кохалися, чорні стрінги займали почесне місце у директорському кріслі. Як символічно.