Читати книгу - "Мисливці за головами"

підозрювати кримінальну справу. Схоже, на машину наїхав той самий трейлер.

— Тоді зрозуміло, — сказав я. — Ось чому вони мене попросили допомогти із цією справою. Адже я сам живу в Осло, бачите, в чому річ.

Дама не відповіла. Я так і бачив її зведені до стелі очі й довгі свіжонаманікюрені нігті, що стукотять по столу.

Але я, звичайно, міг помилятися. Мисливцям за головами не обов’язково бути знавцями людей або вміти відчувати себе у чужій шкурі. Тому, хто хоче досягти висот у цій сфері, такі якості, як на мене, можуть тільки завадити.

— Чи не могли б ви повідомити там кому слід, у цьому судово-медичному відділенні, що я зараз до них приїду? — спитав я. — Рюнар Братлі мене звати.

Я відчував, як вона вагається. Коло її службових обов’язків явно не включало такої задачі. Службові обов’язки у всіх владних структурах полягають у тому, щоб робити якомога менше, повірте вже мені, я сам їх читав від палітурки до палітурки.

— Адже я тут жодним боком, просто допомогти погодився, — сказав я. — Та й хотілося б, щоб мене хтось прийняв і щоб скоріше із усім цим закінчити.

— Я спробую, — сказала вона.

Я поклав трубку і набрав другий номер. Там відповіли з п’ятого гудка.

— Слухаю? — Його голос прозвучав нетерпляче, майже роздратовано.

Я спробував зрозуміти за звуковим фоном, де він. У моєму будинку чи у себе в квартирі.

— Буу! — сказав я і поклав слухавку.

Тепер Клас Грааф занепокоїться.

Я не знав, що він збирається робити, але вже напевне увімкне свій GPS-трекер і перевірить, де на даний момент знаходиться воскреслий мрець.

Я повернувся і знову встав у прочинених дверях спальні. У темряві обриси тіла ледве вгадувалися під простирадлом. Я приглушив раптовий імпульс — роздягтися, ковзнути назад під простирадла і притиснутися до Лотте. Натомість мене охопило дивне відчуття — це трапилося не з Діаною, а зі мною самим. Я тихенько причинив двері спальні і вийшов. У під’їзді, як і вчора по дорозі сюди, мені не зустрівся ніхто, з ким би я міг привітатися. І коли я вийшов на вулицю, ніхто не відповів на мій ввічливий кивок, ніхто не поглянув на мене і не підтвердив факт мого існування хоч яким-небудь іншим способом. Бо до мене вже дійшло, що це за відчуття: мене більше немає.

Але час уже знову бути.

Головний державний госпіталь було розташовано на одному з численних пагорбів, що височіють над Осло. До нього тут містилася невеличка божевільня. Потім назву змінили на заклад для душевнохворих. Потім на психлікарню, потім на психіатричне відділення. І так щоразу, поки до останнього селюка не доходило, що нове слово означає те саме — божевілля. Особисто я ніколи не розумів суті такої словесної гри — хіба що ті, хто приймає такі рішення, вважають народ натовпом ідіотів, начинених упередженнями, яким треба по можливості морочити голову. І не те щоб вони дуже помиляються у цьому, — втім, я з полегшенням почув, як жінка за скляною перегородкою сказала:

— Вам треба спуститися у трупосховище, Братлі.

Труп — як це зручно. Чомусь ніхто не вказує з обуренням, виявившись холодним трупом, що є суттєва різниця між словами «покійник» і «труп», адже «труп» зводить мертву людину до шматка плоті, в якому припинило битися серце. Може, уся справа в тому, що самі трупи не можуть затребувати для себе статусу меншини, оскільки їх усе-таки переважна більшість?[39]

— Униз он тими сходами. — Вона вказала рукою. — Я подзвоню і скажу, що ви йдете.

Я дотримався її вказівок. Мої кроки луною відбивалися од білих стін у порожньому коридорі, де, окрім них, не було чутно ані звуку. У самому кінці довгого вузького білого коридору поверхом нижче стояв чоловік у зеленому лікарняному халаті, виставивши одну ногу з відчинених дверей. Схожий на хірурга, але щось у його підкреслено лінивій манері, або, можливо, це були вуса, запевняло мене, що його сходинка у лікарняній ієрархії значно нижча.

— Братлі? — вигукнув він так голосно, що це прозвучало як свідома образа по відношенню до усіх небіжчиків на цьому поверсі. Луна загрозливо розкотилася назад і вперед по коридору.

— Так, — сказав я і поспішив до нього, щоб у майбутньому уникнути цього перекрикування.

Він притримав двері, і я зробив крок усередину. Там було щось на кшталт роздягальні. Чоловік пройшов переді мною до однієї з шафок і відчинив її.

— Тут дзвонили з КРИПОСа, сказали, що ви заберете речі обох Монсенів, — сказав він, продовжуючи використовувати можливості свого голосу із певною надлишковістю.

Я кивнув. Мій пульс стукотів швидше, ніж я розраховував. Але не так швидко, як я боявся. Хай там як, а це критичний момент, слабке місце мого плану.

— А самі-то ви хто?

— Їхній чотириюрідний брат, — невимушено відповів я. — Їхні близькі попросили мене забрати одяг. Тільки одяг, а не цінні речі.

Я ретельно заздалегідь підібрав оце «близькі». Звичайно, це звучить дещо казенно, але оскільки я не знав, чи одружені близнюки Монсени і чи живі їхні батьки, то довелося скористатися словом, що допускало різні тлумачення.

— А чому б фру Монсен самій не забрати одяг? — спитав санітар. — Адже вона буде тут близько дванадцятої.

Я глитнув.

— Так вона ж не виносить і гадки про кров.

Він усміхнувся.

— На відміну від вас.

— Так, — просто відповів я, з усіх сил сподіваючись, що питань більше не буде.

Санітар здвигнув плечима і простягнув мені листок, прикріплений до теки з притискачем:

— Розпишіться в отриманні ось тут.

Я надряпав «Р» з хвилястою рискою позаду, потім «Б» з хвилястою рискою нагорі і заключне «і».

Санітар задумливо подивився на підпис.

— А чи немає у вас документа, що засвідчував би особу, Братлі?

Цього я й боявся. План тріщав по всіх швах. Я поліз за гаманцем, потім зобразив винувату посмішку:

— Забув гаманець. У машині, певно, внизу, на парковці.

— Ви хотіли сказати — нагорі на парковці?

— Ні, внизу, біля Технопарку.

— Аж там?

Я бачив, що він вагається. Ясна річ, подібний варіант я теж обдумав заздалегідь. Якщо без посвідчення мені скажуть вертатися туди, звідки прийшов, я просто піду й не повернуся. Не катастрофа, звичайно, але і з порожніми руками йти теж не хотілося. Я чекав. І зрозумів за двома першими словами, що рішення прийнято не на мою користь.

— Мені шкода, Братлі, але ми вимушені підстрахуватися. Не ображайтеся, але речі, пов’язані з убивством, приваблюють усіляку дивну публіку. З дуже незвичайними інтересами…

Я зобразив розгубленість.

— Ви хочете сказати… що дехто колекціонує