Читати книгу - "Шоумен, Саймон Шустер"

— То була не армія, — підсумував Рослік. — То орда.

За рештками, що вони по собі залишили, було легко уявити звички цих істот. Деякі картини наводили на думку про підлітків, що випробовували межі власної жорстокості. В глибині табору перед фрескою на стіні — діти танцюють під сонцем — ми натрапили на авто вишневого кольору, яке російські солдати вочевидь украли. Авто на великий швидкості врізалося в пень і було понівечено так, що не підлягало відновленню. Багажник заповнювали пляшки з вином, переважно биті, хоча виднілась і одна ціла. Видовище було дуже яскраве, уявлялося, ми чуємо гучну музику з радіо та п’яний регіт солдатів, що закінчили свою розважальну поїздку в такий спосіб. Це аж ніяк не скидалося на витівку юних новобранців, що на ніч самовільно втекли до міста. Ні, усе відбувалося посеред їхнього імпровізованого гарнізону, командири не могли того не бачити. Помешкання командирів теж укривав бруд, мародерські трофеї та алкоголь. Ніщо і ніхто не стримувало цих чоловіків, жодної поваги до закону чи військової дисципліни. Керівництво просто дало їм повну волю щодо цього міста та його мешканців — і необмежену ліцензію на вбивство та знищення. Рослік стояв і лише мовчки хитав головою, тоді жестом покликав мене до підвалу, де знайшли тіла. Підвал розташовувався під одним зі спальних корпусів табору «Променистий»; сходинки, що вели вниз, були завалені сміттям від російських армійських пайків: засохлі макарони, порожні пакети з-під соку, бляшанки з-під м’ясних консервів. Рослік зупинився на нижній сходинці, глянув на мене, підвів брову, немов пропонуючи востаннє подумати, чи варто йти далі.

Задушливий тунель за дверима нагадував анфіладу з катівень. Одну від одної відділяли бетонні стіни, а перед ними розташувалася кімната для страт, стіни подірявлені кулями. У наступному приміщенні було темно. Світло від дверей сюди вже не сягало, і ми підсвітили собі мобільними телефонами. На дальній стіні великими чорними літерами виведено єдине слово: СЕНЯ. То було моє ім’я — радше, пестливе ім’я, яким мама називала мене з пелюшок. Від такого збігу я остовпів. Невже хтось із російських окупантів — чи їхніх жертв — позначив стіну нашим спільним ім’ям? Тут стояли два стільці, порожній глек і дерев’яна дошка — знаряддя для тортур водою, яку ллють знерухомленій жертві в обличчя. У наступну камеру росіяни принесли два пружинних каркаси для ліжка й притулили їх до стіни. Мабуть, прив’язували до них людей, припустив Рослік, а тоді пускали електричний струм від автомобільного акумулятора. У передній кімнаті знайшли тіла в цивільному одязі. Вони мали опіки, синці та рвані рани. Ми зайшли, посвітили телефонами на підлогу. Побачили калюжі запеклої крові, вона стікала по стіні у бруд. Поблизу однієї калюжі лежала флісова шапка з рваним отвором від кулі. Теж вкрита кіркою крові.

* * *

Президент Зеленський відвідав Бучу через кілька днів після відступу росіян. Він довго згадуватиме цю поїздку як найстрашнішу за той трагічний рік війни, черговий переломний момент для нього та його країни. Вона показала, як пізніше висловився Зеленський, що диявол не десь там, не в наших міфах і нічних жахіттях.

— Він тут, на землі[155].

У планах Зеленського на цю поїздку було, зокрема, пройти зруйнованим мостом, що вів у місто, відвідати запруджений людьми пункт видачі харчів і завітати на подвір’я до кількох місцевих мешканців, почути їхню розповідь про пережите. До Бучі вирушили броньованими автомобілями, охоронці — у повному бойовому спорядженні. Президент погодився одягнути поверх худі бронежилет, його камуфляжний візерунок пасував за кольором до кросівок. Від шолома відмовився.

Зеленський знав, що світ спостерігатиме. Перш ніж вранці того дня покинути бункер, помічники президента поінформували репортерів про мету поїздки, тож у Бучі на вулиці, де сталися чи не найстрашніші звірства, на нього чекала ціла батарея камер.

— Для нас дуже важливо, що тут преса, — сказав Зеленський перед об’єктивами. — Це найголовніше. Ми дуже хочемо, щоб ви показали світу, що відбувалося тут, що робили російські військові.

Відтоді в житті Бучі розпочався дивний новий період, період зцілення під збільшувальним склом.

Багато тижнів поспіль від центру Києва щоранку відходили автобуси з журналістами, доправляючи сотні репортерів до Бучі та інших звільнених міст поблизу столиці. Під час цих престурів фотографам іноді бувало важко зробити знімок без колег у кадрі. Міністр оборони України Олексій Резніков по відвідинах Бучі усвідомив, що серед звільнених міст вона не унікальна. На початку квітня росіяни відступили з півночі України, яка за розміром була приблизно з Данію[156].

— Злочини росіян відбувалися по всій Україні: мародерство, вбивства, ґвалтування. Проте світ почув назву «Буча», — казав мені Резніков. — Буча стала чорним лебедем, що приголомшив світ. Усі бачили світлини з Бучі.

Наступного дня після візиту Зеленський виступив перед Радою Безпеки ООН зі знаковою промовою, в якій зробив Бучу центральною темою. З’явившись на гігантському екрані над залою, президент присвятив свій виступ цивільним:

— «Яких убивали пострілом у потилицю або в око після катувань. Яких розстрілювали просто на вулицях. Яких кидали в криниці, щоб вони там загинули в стражданнях. Яких убивали в квартирах, у будинках, підриваючи гранатами. Давили танками просто в цивільних автівках посеред дороги. Заради задоволення. Яким відрубували кінцівки, перерізали горло. Яких ґвалтували й убивали на очах у їхніх же дітей[157]».

У промові він попереджав учасників, що Росія намагатиметься перекласти провину за ці злочини, вигадуватиме різні версії того, що сталося в Бучі, — і мав слушність. Пізніше Путін назве Бучу «фейком», а його пропагандистські канали стверджуватимуть, серед іншого безглуздя, ніби знайдені на вулицях тіла були акторами, які вдавали мертвих.

— Ми маємо справу з державою, яка перетворює право вето у Раді Безпеки ООН на право смерті, — заявив Зеленський — Якщо це продовжиться, ООН можна буде просто закрити.

Далі президент попросив членів Ради переглянути коротке відео. Воно було настільки виразним, що декому доводилося відводити очі. На екрані штаб-квартири ООН у Нью-Йорку спливали спалені рештки українських дітей, кінцівки та голови, які стирчали з братських могил, тіло чоловіка на дні криниці. Більшість зображень знято в Бучі, деякі — у підвалі дитячого оздоровчого табору, де тих чоловіків вишикували попід стіною, зв’язавши їм руки за спинами, і застрелили. Ефект від цих кадрів виявився настільки сильним, що наступними тижнями команда Зеленського шукала нових способів показувати їх союзникам і сподіватися, що ті нарешті припинять відводити очі.

— Зізнаюся, — казав керівник президентського офісу Андрій Єрмак. — Я брав у наших спецслужб моторошні світлини з мертвими дітьми та вночі, коли ніхто з нас тут,