Читати книгу - "Діти Дюни"

чи не це мав на увазі Айдаго. Він переслав їй звістку, та вона не мала змоги відповісти. Така загадкова звістка: «Небезпека. Мушу з вами побачитися». Написано старим варіантом чакобса, в якій те специфічне слово «небезпека» насправді означало «змова».

«Побачуся з ним, тільки-но повернуся на Табр», — подумала вона.

Ось у чому помилка влади: вона врешті-решт є ефективною лише в абсолютному та обмеженому Всесвіті. Але базисним уроком нашого релятивістського Всесвіту є те, що речі змінюються. Кожна сила рано чи пізно стикається з більшою силою. Пол Муад’Діб виклав цей урок сардаукарам на Арракінській рівнині. Його потомки ще мусять засвоїти цей урок.

Проповідник в Арракіні

Першим суплікантом ранкової аудієнції був кадешіанський трубадур, прочанин із хаджу, гаманець якого викрали арракінські шахраї. Він стояв на зеленій кам’яній підлозі покою, але не промовляв благальних слів.

Джессіка захоплено споглядала на його відвагу зі свого місця, поруч із Алією на помості з сімома сходинками. Тут було розміщено ідентичні трони для матері та доньки, а увагу Джессіки привернуло те, що Алія сиділа праворуч, на чоловічому місці.

Стосовно ж трубадура з Кадеша, то було очевидним, що люди Джавіда пропустили його з огляду саме на ту рису, яку він зараз демонстрував: відвагу. Трубадур мав забезпечити дворянам у Великій Залі розвагу: таку йому призначили плату, раз грошей у нього не було.

За звітом священника-адвоката, що саме промовляв у трубадуровій справі, кадешіанець зберіг лише вбрання на тілі та балісет, перекинутий через плече на шкіряному шнурі.

— Він каже, що його напоїли якоюсь темною рідиною, — сповістив адвокат, насилу приховуючи посмішку, що кривила йому губи. — Якщо це вдовольнить Ваші Святості, через цей напій він утратив владу над собою, а отямився, коли його гаманець уже зрізали.

Джессіка вивчала трубадура, тоді як адвокат заводив своєї роблено улесливим тоном, голосом, сповненим облудної моральності. Кадешіанець був високим, два метри з хвостиком. Його жваві очі виявляли розумну чуйність і гумор. Золоте волосся, за звичаєм його планети, спадало на плечі, а зграбне тіло із широкими грудьми пашіло чоловічою силою, якої не міг приховати сірий одяг хаджу. Він звався Таґір Могандіс і вів свій рід од купців-інженерів. Пишався своїми предками й собою теж.

Врешті Алія перервала промову помахом руки й сказала, не обертаючись:

— Нехай леді Джессіка винесе перший присуд на честь свого повернення до нас.

— Дякую, дочко, — промовила Джессіка, показавши всім, хто це почув, належний порядок старшинства. Дочко! Отже, цей Таґір Могандіс був частиною їхнього плану? А може, лише невинним простаком, жертвою обману? Джессіка зрозуміла, що цей присуд означав відкриту атаку проти неї. Це було очевидним з постави Алії.

— Ти добре граєш на цьому інструменті? — спитала Джессіка, вказуючи на дев’ятиструнний балісет, перекинутий через плече трубадура.

— Так само добре, як великий Ґурні Галлек, — голосно промовив Таґір Могандіс, щоб усі в залі могли його почути. Його слова викликали зацікавленість дворян.

— Ти прагнеш у подарунок грошей на переїзд, — сказала Джессіка. — Куди ж понесуть тебе ці гроші?

— На Салусу Секундус, до двору Фарад’на, — відповів Могандіс. — Я чув, що він запрошує трубадурів і менестрелів, що підтримує мистецтво, а довкола себе розбудовує і відроджує культурне життя.

Джессіка стрималася від того, щоб глянути на Алію. Вони, очевидно, знали, чого проситиме Могандіс. Джессіка виявила, що ця подвійна гра напрочуд її веселить. Невже вони думають, що вона неспроможна відбити удар?

— Зіграєш, аби заробити на проїзд? — спитала Джессіка. — Мої умови — фрименські умови. Якщо мені сподобається твоя музика, можу тебе залишити, щоб ти розвіював мої турботи; якщо ж вона поранить мій слух, можу вислати тебе на роботи до пустелі — заробляй потрібні гроші там. Якщо ж я визнаю, що твоя гра годиться для Фарад’на, якого називають ворогом Атрідів, вишлю тебе йому зі своїм благословенням. Гратимеш на таких умовах, Таґіре Могандісе?

Він відкинув голову назад і гучно ревнув сміхом. Біляве волосся танцювало, коли він здіймав балісет і вміло його настроював на знак того, що приймає її виклик.

Натовп у кімнаті почав тиснутися ближче, але вартові та дворові слуги стримали його.

Тоді Могандіс ударив по струнах, тримаючи бічні в басовій тональності, змусивши їх гармонійно вібрувати. Здійнявши голос до солодкого тенора, він заспівав. Це, очевидно, була імпровізація, але зіграні ним акорди були настільки майстерними, що Джессіка зачарувалася ними ще до того, як зосередилася на словах.

Тужите за Каладана морями,

Там де, Атріди, правили ви

Поколіннями, без упину.

Та притулок вигнанцям дала чужина.

Кажете — гірко вам, люди тут грубі,

Зрадили мрії про Шай-Хулуда,

Їжа недобра та несмачна,

Бо притулок вигнанцям дала чужина.

Зробили Арракіс ви слабосилим,

Черви не сміють повзти у пустелі,

Скінчиться час ваш

І притулок, який вам дала чужина.

Аліє! Звуть тебе Коан-Тін,

Дух того, кого не бачено досі,

Аж поки…

— Годі! — скрикнула Алія, майже підвівшись зі свого трону. — Я тебе…

— Аліє! — озвалася Джессіка, не надто гучно, щоб це не здавалося суперечкою, але достатньо, щоб привернути загальну увагу. Це було майстерне використання Голосу, і всі, хто його чув, розпізнали у цьому вивчені сили. Алія опустилася на своє місце, а Джессіка зауважила, що вся пригода не викликала в доньки найменшої незручності.

«Це теж було очікуваним, — подумала Джессіка. — Вельми цікаво».

— Перший присуд мій, — нагадала Джессіка.

— Дуже добре, — слова Алії були ледве чутними.

— Я вирішила, що цей подарунок годиться для Фарад’на, — промовила Джессіка. — Його язичок гострий, як крис-ніж. Кровопускання, на яке він спроможний, могло б піти на користь нашому двору, але я воліла б, аби він служив Дому Корріно.

Залою прокотилася хвиля легкого сміху.

Алія дозволила собі пирхнути.

— Знаєш, як він мене назвав?

— Він ніяк тебе не назвав, дочко. Лише сповістив те, що почув на вулиці й що міг почути будь-хто інший. Це вони називають тебе Коан-Тін.

— Жіночий дух смерті, що ходить без стоп, — буркнула Алія.

— Відігнавши тих, хто звітує правдиво, залишиш при собі тільки тих, хто знає, що ти хочеш почути, — солодким голосом промовила Джессіка. — Не можу вигадати нічого отруйнішого, ніж гнилий сморід власних рефлексій.

Ті, що стояли під тронами, зітхнули достатньо гучно, аби це можна було почути.

Джессіка зосередила увагу на Могандісові, який стояв мовчки й без жодного страху. Чекав присуду, яким би він не був, наче це не мало для нього жодного значення. Могандіс був саме такою людиною, яку