Читати книгу - "Дитя песиголовців"

— Ба’, це у тебе що?

Старенька поглянула на Чепуруна здивовано. На ній була старенька сукня — втім, не сказати, щоб аж так заяложена: не засмальцована, не дірява. Вінтаж, звісно, ледве не позаминуле століття, — та, може, вона їй дорога як спогад? Інша річ, що в таких ходили — їздили! — на бали, а не по полях.

І плетений кошик до неї якось не дуже пасував. Тим більше — стебла кропиви, що стирчали з кошика.

— А що це, на твою думку, Бенедикте?

Вона перехопила кошик зручніше, листя гойднулося.

Тільки зараз Марта звернула увагу на руки пані Лізи. Від кінчиків пальців до самих ліктів шкіра на них була вкрита багряними пухирями, деякі порепалися, підсохла біляста рідина нагадувала патьоки смоли чи воску.

— Ба’, я не те мав на увазі, і ти це розумієш! Навіщо тобі кропива? І чому ти рвеш її? У тебе ж є серп, я точно знаю!

— Як багато запитань одразу. — Пані Ліза повернулася до Марти і з легкою посмішкою зауважила: — Він завжди був допитливим хлопчиком. Тільки частіше запитував, ніж думав. Але ми з тобою, моя мила, не такі, еге ж?

Марта дипломатично кивнула. І подумала, що могла б із більшою користю провести цей вечір. Хоча — хто ж знав, минулого разу старенька не давала ані найменшого приводу запідозрити, що в неї всі клепки порозсихалися.

— Ба’, припини!

— Та я вже припинила — бачиш, повний кошик. Ну ж бо, допоможи, чого правцем стоїш?

Вона сунула Чепурунові кошика, підхопила Марту під руку й попрямувала просто у кропив’яні зарості:

— А ти, любонько, проведи-но мене додому — а то я притомилася, поки збирала врожай. Років мені чималенько, важко з ранку до ночі спину гнути, але ж зима вже близько. Тривала, морозна зима. Хтось мусить до неї підготуватися — і хто, як не ми, еге ж?

— «Ми»? — перепитала Марта. На її власний подив, вона виявила, що — всупереч наріканням — старенька крокує бадьоро, піди ще наздожени.

— Ми, ми. Чи Бенедикт збрехав, коли говорив, наче ти, любонько, звешся відьмою.

— Ба’!..

— Не збрехав, — кивнула Марта. — Деякі мене так звуть — ну, звісно, в основному коли думають, що я… ой!.. їх не чую.

Старенька ступила в кропиву, наче у хвилі моря, рішуче і спокійно. Марті не лишалося нічого іншого, як іти за нею, сподіваючись на щільну тканину джинсів.

Даремно, як стало зрозуміло от просто одразу.

Вона обурено подумала, що це всупереч усім правилам і законам: кропива наприкінці вересня не повинна жалитися!

— Ні, — заперечила старенька. — Я не запитую, як називають тебе інші. Від того, що хтось кличе тебе куховаркою, ти куховаркою не станеш. Розумієш?

— Розумію. — Марта намагалася, щоб голос бринів найзвичайнісінько. Наче її кісточки та литки не палають і не сверблять, от анітрошки. Зрештою, старенька пробула тут не одну годину, і нічого. Чим Марта гірша?!

— От і добре. Якщо вже ти народжена бути куховаркою, краще усвідомлювати це. Ясна річ, це не додасть тобі майстерності, та хоча б позбавить розчарувань.

— Ба’, до чого тут якісь куховарки?! І — ой! — невже не можна було піти нормальною дорогою?

— От чому нам доводиться все вирішувати самотужки, — повідомила Марті пані Ліза. — Хлопчики ростуть — принаймні деякі з них, — та ніколи не дорослішають.

— Знаєш, зрештою, говорити про присутніх у третій особі неввічливо!

— А ти, любий мій, сприйняв це на свій рахунок?

Марта не стрималася й хихотнула. Чепурун у відповідь фиркнув і нарешті стулив пельку.

Пані Ліза, втім, із подальшими розмовами теж не поспішала. Вона простувала, важко спираючись на руку Марти, і тепер — пригледівшись — та збагнула, що старенька до межі виснажена. Тримається радше на затятості, не хоче виказувати слабкість перед онуком.

Так вони йішли удвох, кожна приховуючи своє, а позаду сопів, ойкав, зітхав Чепурун.

Кропив’яне поле скінчилося несподівано, коли Марта ладна була підхопити стареньку на руки й бігти — тільки щоб якнайшвидше припинилися ці тортури. Стебла, що доходили їй до пояса, раптом наче обрізало велетенським ножем. Далі потягнулися лисі грядки, а за ними стояла знайома хатинка — давня, але доглянута, із візерунчастими фіранками на вікнах, пучками трав під стелею, із дерев’яною прядкою й іншими диковинками, які нині тільки в музеях побачиш.

На подвір’ї на них чекав хижий, охоплений жагою помсти півень. Чепурун, угледівши супротивника, завбачливо пересунув кошик на пузо, зблиснув очима: ясно було, що живим не дасться. Півень розпушив пір’я й пильно стежив за покривдником.

Пані Ліза на хвильку зупинилася біля колодязя, сперлася збагрянілою рукою на край зрубу.

— Постав-но нам чаю, — наказала Чепурунові. — А кошик занеси на веранду, я потім сама про нього подбаю.

— Ба’, тобі б відпочити. Що я, кропиву твою не порозкладаю…

Пані Ліза покивала йому, наче немовляті:

— Авжеж, порозкладаєш. Тільки цим, любий ти мій, усе зіпсуєш. Тому поклопочися краще про чай — а вже про наші з Мартою справи дозволь подбати нам. І не думай, — крикнула йому вслід, — підслуховувати. А то перетворю на мишеня і закрию на ніч у курятнику разом із паном Шантеклером.

— Ви й правда можете? — тихо спитала Марта.

Пані Ліза здивовано поглянула на неї:

— Яка різниця? Головне, щоби Бенедикт у це вірив.

Пан Шантеклер тим часом зістрибнув з паркана й почав крокувати туди-сюди перед дверима в дім, — наче сподівався, що Чепурун розізлить-таки хазяйку й буде перетворений на мишеня. Марта очей з нього не спускала, а сама міркувала, як же ж почати, от як запитати…

— Чай, — сказала пані Ліза, — заварюватиметься хвилин десять. Може, і п’ять, якщо Чепурун одразу знайде заварку, хоча я сховала її якнайдалі, на найвищу полицю, і заставила слоїками.

— Навіщо? — не зрозуміла Марта.

— Щоб ти пару хвилин витратила на безглузді запитання, а потім усе-таки перейшла до головних. Ясна річ, якщо тобі не спало на думку навідатися до мене просто із ввічливості.

— Н-ні, я… хотіла порадитися з вами. І попросити про допомогу, якщо, звісно, ви будете…

— Це ми подивимося, — відмахнулася пані Ліза. Півень підвів голову і поглянув на неї — і Марта ладна була заприсягтися, що погляд у нього був цілком розумний.

— То з приводу чого ти хотіла порадитися, любонько моя?

— Щодо яблук, — сказала Марта. — Чепурун… тобто Бен, Бенедикт… він говорив, ви розбираєтеся в різних сортах — і взагалі у вас неймовірний садок, там що завгодно росте.

— Але тобі потрібно не що завгодно.

Марта зітхнула.

— Мені потрібно, — зізналася вона, — навчитися вирощувати есперидівку.

Старенька кивнула так, наче йшлося про якийсь звичайний сорт: про парисівку чи едемське наливне.

— Якраз самий сезон, саджанці добре візьмуться. Я би підшукала тобі один, та, любонько моя, де ж ти його саджатимеш?

— У гаражі! — впевнено сказала Марта. — Я все продумала. У