Читати книгу - "Шлях митця. Духовна дорога до примноження творчості"

мати у домі робочу зону для розвитку свого хобі. Але для того, щоб облаштувати навіть скромну домашню фотолабораторію потрібно витратити суттєву суму з сімейних заощаджень, а це відкладе купівлю дивану на потім. Фотолабораторія так і залишається мрією, але у домі викрашається новий диван.

Багато митців часто шкодять самі собі, намагаючись «чинити правильно». За таку псевдодоброчесність доводиться дорого платити.

Більшість з нас перетворили утримання від чогось у доброчесність. Ми стражденно несемо творчу ано-рексію як хрест великомученика. Ми використовували її, щоб підживлювати фальшиве почуття духовності, яке основане на бажанні бути хорошою людиною, тобто бути кращими за інших.

Оцю позірну духовність, яка вводить в оману, я і називаю пасткою доброчесності. Духовність часто використовують не за призначенням, прикриваючись нею у стані самотності, у відсутності любові до себе, коли ми намагаємося піднестися над своєю людською природою. Насправді такий стан, коли ми вважаємо себе духовно кращими за інших, — ще одна форма самообмеження. Для митця доброчесність може виявитися смертельною. Прагнення стати поважною і шанованою людиною може не лише звести нанівець наші творчі зусилля, а й виявитися для них фатальним.

Ми прагнемо чинити правильно, допомагати іншим, не бути егоїстами. Ми хочемо бути щедрими, потрібними, практичними. Але чого ми насправді хочемо — це побути наодинці з собою. Не в силах домогтися того, щоб інші люди дали нам спокій, ми врешті-решт полишаємо самих себе. Для інших ми можемо виглядати так, ніби все гаразд і ми на місці. Ми можемо і поводитися відповідно. Але наше справжнє «Я» закопане в землю.

Те, що залишилося, — це лише оболонка цілісної особистості. Оболонка залишається, тому що вона потрапила у пастку. Наче байдужа тварина у цирку, яка змушена виступати на сцені, вона виконує свої трюки. Проте оплески і похвали не торкаються до її свідомості. Так і ми — наче мертві. Наш митець не лише сам не свій, він нас покинув. Тепер наше життя — позатілесний досвід. Нас уже нема. Лікар назвав би це явище відокремленням. Я називаю його втечею з місця злочину.

«Ей, виходь, куди ти заховалося?» — виманюємо ми зі сховку наше творче начало, але воно вже нам не довіряє. А чому воно має нам довіряти? Ми його зрадили.

Через страх здатися самолюбними, ми втрачаємо себе. Починаємо шкодити самі собі. І оскільки ми лише не заважаємо самовбивству, яке відбувається перед нашими очима, а не буквально накладаємо на себе руки, нам важко помітити шкоду, яку завдає така поведінка.

Ніхто не має нічого проти того, щоб жінка була хорошою письменницею, скульптором чи генетиком, якщо їй вдається водночас бути ще й хорошою дружиною, зразковою матір'ю, гарно виглядати, завжди бути в доброму гуморі, доглядати за собою і не бути агресивною.

Леслі М. Макінтайр

Запитання «Чи ви займаєтесь саморуйнуванням?» звучить так часто, що ми перестаємо розуміти його суть. А воно означає ось що: «Чи ви руйнуєте самих себе?». І насправді воно нас запитує: «Чи ви руйнуєте власну істинну природу?».

Багато людей, які потрапили у пастку доброчесності, на перший погляд не справляють враження тих, хто сам собі завдає шкоди. Намагаючись бути хорошими чоловіками, батьками, дружинами, вчителями — ким завгодно! — вони формують фальшивий образ себе, який на позір гарно виглядає і подобається усім довкола. Це фальшиве «Я» завжди терпляче, завжди готове пожертвувати власними потребами заради того, щоб задовольнити потреби і виконати вимоги інших. («Який чудовий хлопець! Фред пропустив у п’ятницю концерт, на який уже купив квитки, щоб допомогти мені з переїздом!»)

Доброчесні до нездорової межі, такі творчі люди зруйнували своє справжнє «Я», яке не отримувало похвали з дитинства. Те саме «Я», яке постійно чуло: «Не будь егоїстом!». Наше істинне «Я» — непростий персонаж, життєрадісний і іноді анархічний, який знає, як розважатися і як сказати «ні» іншим і «так» самому собі.

Творчі люди, які потрапили у пастку доброчесності, ніяк не можуть дозволити собі прийняти своє істинне «Я». Вони не хочуть відкрити його для світу, тому що бояться знову наштовхнутися на постійне несхвалення. («Ти можеш у це повірити? Фред був таким хорошим хлопцем. Завжди готовий прийти на допомогу. Будь-де і будь-коли. Минулого тижня я попросила його допомогти мені переїхати, а він сказав, що не може, бо іде в театр. Відколи це Фред став таким інтелігентом?»)

Бувають ризики, на які ви не можете дозволити собі піти, [і] бувають ризики, на які ви не можете дозволити собі не піти.

Пітер Дракер

Фред чудово усвідомлює, що варто перестати йому бути таким «хорошим», і від його гіпертрофованого альтер его «хорошого хлопця» і сліду не залишиться. «Великомучениця» Мері усвідомлює те саме, коли уже вп’яте погоджується посидіти з дитиною сестри, щоб та могла зустрітися з друзями. Сказавши «ні» сестрі, вона сказала б «так» самій собі, а з такою відповідальністю вона не змогла б справитися. Якщо б вони виявилися вільними у п’ятницю ввечері, що б вони робили? Хороше питання, не відповідати на яке і Фреду, і Мері дає право їхня доброчесність.

«Чи завдаєте ви шкоди самі собі?» — це і є те запитання, на яке нібито совісні люди відповідають лише заперечно. А потім ще й складають цілий перелік доказів того, наскільки вони відповідальні. Але відповідальні перед ким? Питання звучить саме так: «Чи ви займаєтеся саморуйнуванням?» — а не: