Читати книгу - "Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького"

Шидловецький не виконав шляхетських вимог, то шляхта, дійшовши тільки до Сандомира, розійшлася по домівках, а сам воєвода повернувся до Кракова. Оскільки допомоги від урядових військ Фірлея і Посполитого Рушенія Шидловецького годі було очікувати, основний тягар боротьби цілком ліг на плечі місцевого населення. Татари, розташувавши свій кіш біля Бузька, розпустили загони широкою хвилею по Поділлю і Галичині. Деякі ватаги нападників перейшли Дністер і дійшли аж до Карпат. Деціюс зазначає, що тоді перекопці спалили поселення, підлеглі угорцям, «чого не було, як пам’ятає людська пам’ять». Спробували також кримці захопити й Бузьк, користуючись тим, що навколишні болота підсохли й полегшили доступ до міста. Щоправда, гарнізону вдалося відбитися — спалено було тільки передмістя. Наступного дня після штурму орда почала відступ.

Єдиним більш-менш організованим спротивом нападникам були дії подільського воєводи Мартіна Камінецького. Він зібрав подільську шляхту, з’єднав її з загонами кам’янецького старости Станіслава Лянцькоронського, Творовського та розкиданими підрозділами найманих жовнірів і почав контрдії проти татар. Спочатку під Теребовлею подільський воєвода наздогнав і розбив ворожий загін із 800 вояків, звільнивши при цьому весь полон. А потім неподалік містечка Потока оточив і повністю знищив 500 татар. У цьому випадку всіх кримців перебили швидше за те, що вони відчували, що не можуть відірватися від переслідування, вбили весь полон «дітей і дівчат».

Основне польське військо, до якого входили як найманці, так і шляхетські загони з Галичини й Поділля, йшло за кримцями до Вишнівця, проте гетьман Фірлей так і не наважився атакувати орду. Деціюс виправдовував польського керманича тим, що сил було замало — разом із Камінецьким понад 2000 вояків. Щоправда, якщо взяти до уваги, що Деціюс, швидше за все, подав чисельність за звичаєм того часу — тільки шляхтичів або, як писав Пуласький, лицарів, — то разом зі слугами тоді виходить більше вояків принаймні втричі. Так чи інакше, але, як писав польський хроніст, татари на очах жовнірів ішли в степ, ведучи полон із 50 тисяч людей. Про дії литовських військ відомо тільки те, що під Вишнівцем було знищено 200 ворогів, «озброєних не по-татарськи». Можливо, це були османи. Цікаво, що М. Стрийковський, виходячи з козакуючої традиції роду Вишневецьких другої половини XVI ст., називав вояків, що розбили ворожий загін «козаками Вишневецького».

Втрати, завдані татарським нападом, були величезні. Деціюс, як сучасник тих подій, не приховує обурення й гіркоти: «Під час тих виправ татари перетворили на попіл багато містечок і сіл... Татари, як переможці, знущалися з християн — захоплювали людей і бидло, наречених і дівчат шляхетських забирали на розпусту. Забрали з собою понад п’ятдесят тисяч чоловік. А тих, хто не міг іти через похилий вік чи дитинство, вбивали. О, які ж то нещасні часи! Що за страшна поразка, в якій пролито стільки християнської крові та до якої ще багато було подібних! О королівство сарматське, передмур’є християнства, його платина й оборона від ворогів, нарожоне на атаки найгірших ворогів! Коли ти затримуєш своєю груддю ті окропні атаки, не бракує таких, що через інтриги прагнуть до повної твоєї загибелі й навмисно насилають на тебе найгірших ворогів християнства».

Татари, відійшовши за Дніпро з великим полоном, залишилися в бойовій готовності до нового вторгнення. Не останню роль у цьому відігравала посуха в степу. У цій ситуації Сигізмунд І відправляє до Криму гінця з листом до хана та інструкцією подальших дій Скіндеру. Тон королівського послання був різким. Сигізмунд І дорікав хану, що Велике князівство Литовське посилає до Криму своїх послів з упоминками, щедро обдаровує кримських послів і утримує Ших-Ахмата, несучи при цьому відчутні збитки. А хан у відповідь не тримає свого слова. Далі король ставить перед Мехмед-Ґераєм І умови подальшого розвитку добросусідських відносин: по-перше, «той полон весь, який діти твої в лядській і в литовській землі побрали, зібравши і до нас, у землі наші відпустив»; по-друге, «тих, які ту лиху справу вчинили, покарав, аби наперед того не допускав»; по-третє, «того посла нашого пана Станіслава присягу нам перед ним учинивши і до нас без затримки його відпустив»; і по-четверте, король знову наполягав, щоб хан «людей своїх згідно з обіцянкою своєю в землю ворога нашого московського нам на допомогу надіслав і разом із нами замків наших, які він [московський великий князь] забрав до наших рук добивав».

Татарський напад, що відбувся у червні-липні 1516 р., цілком відповідав політиці Кримського ханату XV — початку XVI ст., яка полягала в тому, щоб не допустити домінування в навколишньому регіоні будь-якої держави. Хоча Московське князівство й виступало основним суперником Криму на середній та нижній Волзі, дозволити відновлення могутності Великого князівства Литовського Крим теж не міг. Крім того, були ще й інші, більш прозаїчні причини подвійної політики Кіркора.

Здійснювана ханатом політика тотального терору проти Великого князівства Литовського й Корони Польської, коли майже щороку на території цих держав організовувалися від одного до кількох походів, призвела до того, що захоплення і продаж ясиру та інших трофеїв стало одним із головних доходів татар, а для багатьох простих кочовиків це був чи не єдиний заробіток. Тому, хотіли цього кримські володарі чи ні, але вони в XVI ст. вже були просто змушені організовувати загарбницькі рейди на сусідів. Більше того, наявність у Криму так званих пролитовських і промосковських угруповань була спричинена, на нашу думку, багато в чому наявністю «спеціалізації» нападів різних улусів на конкретні країни. Так, якщо для кочовиків самого Кримського півострова й північніших від нього територій у межиріччі Дніпра й Дону не було різниці, кого атакувати — Велике князівство Литовське, Корону Польську чи Московську державу, то для улусів нижнього Дніпра та Правобережної України польський і литовський напрямки були основними, бо ці держави розташовані поряд. Їхні кордони були відкриті з боку степу і як природно, так і штучно слабко укріплені. Крім того, слабка централізація влади цих країн і хронічний брак коштів не дозволяли їм утримувати на кордоні війська достатньої кількості. У цих умовах промосковська позиція Ахмат-Ґерая, який саме очолював ці улуси, стає зрозумілою, а похід на Литовське князівство й Королівство Польське був лише питанням часу. Недарма Ахмат-Ґерай, попереджуючи Василія III в червні про виступ Богатир-Ґерая, вихвалявся, що відправив свого сина Геммет-Ґерая проти короля.

Мехмед-Ґерай І, хоч і відмежувався перед королем від червневого походу, пишучи, що він «нічого не відав», а його син Алп-Ґерай, який очолював нападників, «від нас утік без нашого відома, й Дніпро перейшовши, у ваше де й панство пошли», швидше за все хитрував, бо серед