Читати книгу - "Убивство у Мюнхені. По червоному сліду"

радянську пропаганду після скандалу з «У-2», американський представник в ООН Генрі Кебот Лодж-молодший продемонстрував членам Ради безпеки «жучка», знайденого у дерев’яному макеті Великої державної печатки США, яку презентували американському послу в СРСР Аверелу Гаріману від імені радянських дітей ще 1946 року. Печатка роками висіла прямо в кабінеті посла у Спасо-хаусі, перш ніж прослушку виявила служба безпеки посольства. Лодж заявляв, що понад сотню подібних пристроїв виявили в американських посольствах у Радянському Союзі і в Східній Європі[209].

Сташинський прекрасно знав, що КДБ спроможний прослуховувати кого завгодно, але не був у цій справі спеціалістом і міг знайти щось тільки випадково. Такий випадок і стався десь через два місяці після переїзду у квартиру. Виявилося, що у квартирі вони живуть не одні – до їхньої компанії долучилися постільні клопи-блощиці. Наприкінці липня Інґе всерйоз взялася за непроханих гостей. Почистивши все і вся, вона попросила Богдана зняти зі стіни картину. За нею і виявилося основне гніздо блощиць. Богдан взявся їх душити, аж одна блощиця втекла у щілину між шпалерами. Він відшарував від стіни фрагмент шпалери – і серце його забилося частіше: два проводки за шпалерами вели через дірку в стіні у сусідню квартиру. Богдан зрозумів, що це не просто електропроводка, було зрозуміло, що їх прослуховують. Блощиці на цьому фоні здавалися дрібницею.

«Це відкриття мене, звичайно, цілком приголомшило, але я не міг нічого змінити, – згадував Богдан. – Моя дружина лише співчутливо дивилася на мене. Я мовчав і взагалі нічого не казав». Їм вистачило обережності не засвітити знахідку розмовою про неї. На політичні теми вони воліли говорити поза квартирою. Але ж не виходити на вулицю щоразу, коли хочеш поговорити, тож подружжя згадувало вдома дефіцит продуктів і похмуре життя в Радянському Союзі. «Найкраще було б поїхати назад до Берліна… але це була думка без слів», – згадував Богдан ті часи.

Він гнав від себе похмурі думки: «Я відкрив кабель і сказав собі: може, тут нема мікрофона, може, це лише страх? Я не хочу, щоб було так». Коли до них завітав Богданів куратор Сергій Саркісов, Інґе спитала його, що за проводи у їхній квартирі. Богдан був зв’язаний свого роду військовою дисципліною, і вони вирішили, що незручне запитання чекістам поставить Інґе. Саркісов зіграв у здивування і сказав, що не знає, але напевно це телефонний провід. Він пообіцяв розібратися й повідомити Сташинському, але нічого не зробив. Під час наступної зустрічі Інґе знову спитала про це, але Саркісов відповів, що людина, яка може знати деталі, зараз у відпустці і треба почекати.

Чекати подружжя не хотіло. Вони були дуже роздратовані тим, що КБД підслуховує приватні розмови, і намагалися з’ясувати все якомога швидше. Богдан показав проводи електрикам, які лагодили щось у будинку, але ті нічим не допомогли. Тоді він вирішив розібратися сам і спробував знайти мікрофон: приєднав цей провід до магнітофона і почав ходити по кімнаті, рахуючи вголос. Голос на записі лишився, але мікрофона він так і не знайшов. Техніки КДБ знали свою справу. Судячи з того, що чекісти не стали прибирати кабель навіть після того, як Богдан його знайшов, вони хотіли й далі слухати, що відбувається у квартирі. Невдовзі Богдан остаточно переконався, що їх прослуховують: якось куратор зауважив, що він потрапив під уплив дружини, а не навпаки.

«Тепер я цілком добре зрозумів, з ким я співпрацюю», – розповідатиме Сташинський. Настав день, про який міряла Інґе – він протверезів від радянських ілюзій. Але сталося це надто пізно, до того ж у Москві[210].

22. Плани міняються

Кур’єр КДБ був у доброму гуморі і, протягуючи листа Інґе, сказав: «Танцюйте». Він привіз звістки від німецьких родичів дівчини, переконаних, що вона з чоловіком живе в Польщі, – на конверті значилася їхня варшавська «адреса». Інґе російських звичаїв не знала, та й настрою жартувати не було. Конверти було розпечатано, але кур’єр жартома сказав, що не мав часу читати, і спитав, що пишуть.

«Я не міг стриматися і різко спитав його, що це має означати. Це ж наші листи, – згадуватиме Сташинський. – Він сказав, що листів не відкривав, вони вже в такому вигляді прийшли з Польщі. Я сказав, що коли справа піде так далі, то буду змушений вжити якихось заходів. Війна скінчилася сімнадцять років тому, і я не можу допустити, щоб мої листи хтось відкривав. Коли справа піде так далі, я цілком припиню листування або поскаржусь». Така бурхлива реакція спантеличила кур’єра. Інґе й Богдан було дуже розгнівані: спочатку прослуховування, тепер перлюстрація. Вони не збиралися цього терпіти й поскаржилися Богдановому начальству.

Повернувшись з відпустки і дізнавшись про цей випадок, Сергій Саркісов намагався заспокоїти Сташинських. Але його пояснення і запевняння звучали плутано. З одного боку, він казав, що КДБ повністю довіряє Сташинському; з іншого, визнав, що листи відкрили у Польщі за наказом комітетчиків. Куратор сказав, що вся іноземна кореспонденція підлягає цензурі, і він сам, мовляв, не виняток, якби листувався з кимось в Європі. Тут він мав слушність. КДБ нікому не довіряв і, як всяка інша розвідка, намагався повністю контролювати своїх агентів. Після цього Сташинські отримували листи у заклеєних конвертах. Але перлюстратори працювало недбало або просто погано знали німецьку. Подружжя не могло не помітити, що іноді листи приходять у неправильних конвертах. Саркісов валив усе на німецьку й польську владу, на них КДБ, мовляв, управи не має[211].

Блощиці у квартирі, прослушка під шпалерами, розпечатані конверти – Богдан з Інґе були раді взяти паузу й відпочити від Москви на селі, подалі від КДБ і чужих вух. Наприкінці серпня вони вирішили поїхати в Богданове рідне село Борщовичі піді Львовом. Богдан хотів познайомити молоду дружину зі своєю родиною: батьком, матір’ю і двома сестрами. Але сказати легше, ніж зробити. Начальство не хотіло, щоб Інґе зустрічалася з Богдановою сім’єю або дізналася його справжнє ім’я. Богдан проігнорував застереження комітету і наполіг на поїздці. Вони провели в Борщовичах майже місяць і повернулися в Москву наприкінці вересня. Богдан сказав родичам і сусідам, що зустрівся з Інґе у Москві, де вона нібито вчилася. Вони закохалися й одружилися. Інґе справила сильне враження на місцевих жінок – елегантно одягнена іноземка, що завоювала серце їхнього симпатичного сусіда, викликала заздрість. «Я пам’ятаю, як Богдан приїжджав додому зі своєю жінкою, – згадувала потім сусідка його батьків. – Німкеня була високою, стрункою, з короткою зачіскою. Як нині бачу: на ній суконка в горошки, широкий пояс із бляшкою. Вона цікавилася всім, але нічого не розуміла, Богдан усе перекладав»[212].