Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

від того, які клани — слов’янські чи степові, а може, й змішані, посідали там панівне місце. В усякому разі те, що ми знаємо про слов’янські угруповання, з територією яких ототожнюється місце розташування згаданих городищ, напевно, є достатньо вагомим свідченням їх активної участі в політичному житті цих вождівств. У тому ж аспекті можна розглядати й численні скарби, виявлені в Подніпров’ї. Як свідчить етнографія, скарби, що містять престижні, ритуальні речі і зброю, часто являли собою своєрідну форму відчуження майна, пов’язану з потлачеподібними інститутами і боротьбою за лідерство.

Таким чином, усі наявні матеріали свідчать, на нашу думку, що, вже з VI ст., окремі вождівства у слов’ян сягають того рівня розвитку, коли в них починається процес оформлення адміністрації. Археологічно цей процес виражається у появі городищ з явними ознаками престижного споживання, що прямо стосувалося формування міст. Останнім часом місто визначається як «населений пункт, в якому концентрується і перерозподіляється надлишковий продукт»[329].

На думку Б. О. Рибакова, саме в центрі гнізда поселень могло виникнути місто[330], тому історію міста треба простежувати «по можливості з того часу, коли дана топографічна точка виокремилася з середовища сусідніх поселень, стала якоюсь мірою над ними і здобула якісь особливі, їй притаманні функції... Місто немислиме без тієї чи іншої округи, що породжує його; воно народжується як свого роду «вузол міцності» цієї округи»[331].

Проте державність виникає лише тоді, коли виникає більш-менш значна кількість таких центрів, що використовуються для утвердження влади над аморфною масою общинників. Їх соціальну суть найточніше виражає термін «ембріон міста», хоч ця можливість, однак, далеко не завжди реалізовувалася[332].

Отже, якщо не кожний редистрибутивний центр ставав містом, то, мабуть, всі ранні міста були свого часу центрами вождівств, зберігаючи перерозподільчі функції надалі. Містами стали переважно ті городища, що були центрами племінних союзів[333], тобто складних вождівств, відомих як літописні племена.

Чіткіше характер вождівства проглядається з писемних джерел. У працях східних авторів IX—XII ст. ми знаходимо яскравий опис слов’янської землі ВАНТИТ як складного вождівства. Про це свідчить, насамперед, титулатура князя, якого називають «главою держав» — «князем князів». «У самому цьому складному титулі «царя» явно відчувається і складний характер держави цього «царя». Він — князь над князями окремих племен; він князь усього племінного союзу...»[334]. Показово, що, називаючи цього царя «падишахом», Худуд ал-Алем повідомляє, що вони, згідно з релігією, вважають своїм обов’язком «служіння падишаху»[335].

Цей факт точно «вписується» в систему правління, характерну для вождівств. Отримує своє пояснення й особиста участь князів у зборі полюддя, що широко практикувалося на Русі в X ст. За браком у вождівствах легалізованого апарату примусу для цього була необхідна сила «харизматичного» впливу князя, що легітимувалася язичницьким світоглядом.

Як вважає Б. О. Рибаков, наведені джерела демонструють зародження феодальної ієрархії. Над князями окремих племен (які, в свою чергу, панують над старійшинами родів) з’являється вища влада, князь князів, глава глав. На момент сформування феодальних відносин ієрархія вже буде існувати, виростаючи з надр племінного ладу, не вимагаючи обов’язкового «дарування» влади зверху, без бенефіція, без надавання влади васалам[336]. Такого ж висновку дійшов і Л. С. Васильєв: «Саме в рамках чіфдому, перш за все складного (це не стосується античного шляху еволюції), виникали передумови для становлення феодального сепаратизму і взагалі феодальної соціально-політичної структури»[337].

Таким чином, у феномені чіфдому з характерною для нього системою влади-власності було закладено принаймні два шляхи подальшого розвитку. Там, де влада-власність залишалася недиференційованою, після появи легалізованого апарату примусу утворювались держави типу східних деспотій, де все, включаючи й життя підлеглих, належало правителю. Якщо ж відбувалась диференціація влади і власності, то виникали держави європейського типу, якою й була перша держава східних слов’ян — Київська Русь.

Розділ V

Культура слов’ян

Глава 1

Культура побуту

Етнографію слов’ян раннього середньовіччя та їхніх предків найбільш повно визначають такі складові частини традиційної культури, як житло, одяг та посуд.

Одним з важливих елементів матеріальної і духовної культур людського суспільства є житло. Воно відігравало надзвичайно важливу роль у житті людини, адже було її особистим, освоєним нею світом, визначало місце людини та її роль у суспільстві. У своєму житлі людина почувала себе захищеною від зовнішнього, в принципі чужого їй, світу, тут вона знаходила притулок, спочивала, тут реалізовувалися її найголовніші життєві функції. Тому зрозуміло, що зведення житла, вибір місця і часу для будівництва були регламентовані величезною кількістю спеціальних обрядів і ритуальних дій, в яких закріпився набутий попередніми поколіннями життєвий досвід.

Житло як уособлення людського світосприйняття, як пам’ятка матеріальної культури має густу етнічну специфіку, оскільки відбиває пристосування людського колективу до певного природного середовища, рівень і специфіку його духовного розвитку[338]. Тому слов’янське житло за низкою ознак відмінне від жител сусідніх народів. На жаль, археологія не може розшифрувати семантику житлового простору, їй доступні лише матеріальні рештки, які, без сумніву, мають смислове значення, але не пояснюють її. Зробити це можна, використовуючи етнографічні матеріали і зіставляючи їх з даними археології.

Основним будівельним матеріалом для жител у давніх слов’ян, зрештою як і в інших народів Європи, було дерево. На основі етнографічних даних можна говорити, що традиція давала змогу вибирати для будівництва лише певну породу дерева і лише визначеного віку[339]. Без сумніву, існувало чимало способів вибору місця для будівництва житла, коли вже був визначений з суто практичних міркувань простір майбутнього поселення, окреслені його межі. За етнографічними даними, слов’яни ніколи не ставили будинок там, де колись проходила дорога, чи там, де було знайдено людські кістки, де звіром зарізана худоба, де людина до крові поранила руку, ногу. В Україні зафіксовано випадки, коли місце для будівництва жител на новому поселенні вибирали... корови. «Випускається худоба із загороди і залишається пастися до тих пір, поки не втомиться і не вляжеться пережовувати жвачку. Це місце, де худоба вляглася, і вважається найбільш сприятливим для будівництва хати». Етнографії відома велика кількість інших способів вибору конкретного місця для будівництва: посипання зерна, викладання по кутах каміння з полів, маніпуляції з водою, горщиком, вовною вівці та багато ін.[340].

Щодо часу будівництва, то можна сказати, що житло зводилося в період від пізньої весни до ранньої осені, найімовірніше восени, коли закінчувалися польові роботи.

Переважна більшість виявлених археологією залишків житлових споруд була невелика — їх площа не перевищувала 20 м