Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"

Провансі. Загалом, це – Святвечір, як і будь-який інший Святвечір, що я пам’ятаю. Єдина відмінність лиш у тому, що біля мене сидить Генрі, який сором’язливо похилив голову, поки тато читає молитву.

– Небесний Отче, у цей Святий Вечір дякуємо за твою ласку і доброту, за ще один рік у здоров’ї та щасті, за сімейний спокій та нових друзів. Дякуємо за те, що послав нам свого Сина у вигляді безпомічного немовляти, який веде нас до спокутування наших гріхів, дякуємо за те немовля, яке Марк та Шерон народять нам. Просимо любові та терпіння одне до одного. Амінь.

О-о, гадаю, він це зробив. Дивлюся крадькома на маму, а вона аж клекоче зсередини. Втім, якби ви її не знали, то ніколи б не здогадалися: сидить нерухомо та дивиться у свою тарілку. З кухні відчиняються двері, і Ета вносить суп та перед кожним з нас кладе маленькі миски. Ловлю погляд Марка, він легенько нахиляє голову до мами, підіймає брови, і я непомітно киваю. Запитує її про цьогорічний врожай яблук, вона щось відповідає. Ми з Алісією трохи розслабляємося. Шерон дивиться на мене, підморгую їй. Суп з каштанів та пастернаку може й погана ідея, та лише не тоді, коли його приготувала Нел.

– Оце так! – вигукує Генрі.

Ми сміємося та з’їдаємо все, що у тарілках. Ета прибирає тарілки, а Нел приносить індичку. Вона величезна, має золотавий колір та все ще парує. Енергійно аплодуємо, втім, ми робимо це щороку. Нел аж сяє від задоволення.

– Ну, ось і вона, – як і щороку, промовляє Нел.

– О, Нел, індичка ідеальна! – каже мама зі сльозами на очах.

Нел суворо дивиться на неї, потім на тата й промовляє:

– Спасибі, міс Люсіль.

Ета подає начинку, глазуровану моркву, картопляне пюре та лимонний мармелад. Передаємо тарілки татові, він накладає нам усім індичку. Дивлюсь, як Генрі відкушує перший шматок індички: подив, а відтак блаженство.

– Я бачив своє майбутнє, – виголошує він, і я заклякаю. – Я залишу свою роботу в бібліотеці, приїду до вас та оселюся в кухні, поклонятимуся до ніг Нел. Або, краще, я з нею одружуся.

– Запізно, – підхоплює Марк. – Вона вже заміжня.

– Тоді гаразд. Просто лишусь в її ногах. Чому ви всі не важите по сто п’ятдесят кілограмів?

– Я над цим працюю, – жартує тато, плескаючи себе по животу.

– Коли я зістарюсь і мені не доведеться волочити свою віолончель, то важитиму сто п’ятдесят кілограмів, – каже Алісія Генрі. – Житиму в Парижі, нічого не їстиму, окрім шоколаду, куритиму сигари та ширятимуся героїном, слухатиму лише Джимі Гендрікса та «Doors». Правда, мам?

– Я до тебе приєднаюся, – урочисто підтримує її мама. – Але я би краще слухала Джонні Матіса.

– Якщо ти ширятимешся героїном, то взагалі нічого не захочеш їсти, – інформує Алісію Генрі, й вона якось абстрактно дивиться на нього. – Спробуй краще марихуану.

Тато похмурніє, і Марк змінює тему:

– Чув по радіо, що сьогодні випаде майже двадцять сантиметрів снігу.

– Двадцять! – хором вигукуємо.

– Мрію про біле Різдво… – якось невпевнено насмілюється сказати Шерон.

– Сподіваюся, він нас не завалить, поки будемо в церкві, – роздратовано вставляє Алісія. – Після меси я завжди хочу спати.

Теревенимо про різні снігові бурі, які колись траплялися. Дульсі розповідає, як у Чикаґо, ще у 1967 році, вона потрапила у велику бурю.

– Мені довелося залишити машину на Лейк-Шор-Драйв та йти від Адамс до Белмонт-авеню.

– А я в такій застряг, – і собі додає Генрі. – Майже замерз. Опинився в будинку пастора Четвертої Пресвітеріанської церкви на Мічиґан-авеню.

– А скільки тобі було років? – запитує тато.

– Три, – вагаючись, відповідає Генрі.

Дивиться на мене, а я розумію, що він говорить про той період, коли він подорожував у часі.

– Я був з батьком, – додає він.

Мені абсолютно чітко видно, що він бреше. Та цього ніхто не помічає. Заходить Ета, прибирає наші тарілки та розставляє десертні тарілочки. З незначним зволіканням заходить Нел зі сливовим пудингом, з якого вихоплюється полум’я.

– Опа! – вигукує Генрі.

Вона кладе пудинг перед мамою, у світлі полум’я мамине світле волосся на якийсь час набуває мідно-рудого кольору, а затим воно гасне. Тато відкорковує шампанське (під кухонним рушничком, щоб корок нікому не влучив у око). Передаємо йому свої бокали, він наповнює, і ми знову передаємо їх назад. Мама нарізає тонкі шматочки сливового пудингу, а Ета їх роздає. На столі два зайві келихи, для Ети та Нел. Підіймаємося для тосту.

– За родину, – починає тато.

– За Нел та Ету, що, наче члени нашої родини; які так тяжко працюють, створюють нам затишок і володіють стількома талантами, – неживим та слабким голосом промовляє мама.

– За мир та справедливість, – каже Дульсі.

– За родину, – черга Ети.

– За нові починання, – і собі каже Марк, чаркуючись із Шерон.

– За можливості, – її слова.

Тепер надійшла моя черга. Дивлюсь на Генрі.

– За щастя. За тут і зараз.

– За достатню кількість простору та часу, – серйозно промовляє він.

Серце бухає. Звідки він знає? А потім згадую, що Марвел – один із його улюблених поетів, і в нього на гадці не було нічого іншого, лише майбутнє.

– За сніг, Ісуса, маму і тата, струнні інструменти, цукор та мої нові високі червоні кеди, – тараторить Алісія, і ми всі сміємося.

– За любов, – каже Нел, дивлячись просто на мене, всміхаючись своєю широкою усмішкою.

– І за Мортона Томпсона, розробника найкращого на всій планеті рецепта індички.

Генрі: Увесь вечір Люсіль то сумувала, то надто раділа, то поринала у відчай. Уся сім’я дбайливо підлаштовувалася під її настрій, підкидаючи їй нейтральні теми, стираючи гострі кути та захищаючи її. Але тільки-но ми сідаємо за десерт, вона зривається та починає тихенько схлипувати, плечі трясуться, голова відвернута, наче вона хоче підіткнути її собі під крило, мов пташка, яка збирається на нічліг. Спершу ніхто цього не помічає, окрім мене. Сиджу наляканий, не знаю, що робити. Потім це бачить Філіп, а тоді вже й стихає уся родина. Він зривається до неї.

– Люсі? – шепоче. – Люсі, що сталося?

– Ну ж бо, мамо, все добре, мамо… – підбігає до неї Клер.

– Ні, ні, ні… – хитає головою Люсіль та заламує руки.

Філіп відходить.

– Тихо, – каже Клер.

Люсіль щось говорить, але не надто чітко. Чути якесь бурмотіння, відтак: «Усе погано», і ще: «…зруйнувати його майбутнє», й насамкінець: «…моя думка тут нікому не важлива» та: «…лицемірство», і знову схлипує. На моє здивування саме бабуся Дульсі порушує цю приголомшливу тишу.

– Дитинко, якщо серед нас і є лицеміри, то це – ти. У тебе